Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.1» онлайн - страница 14

Хмельницький зобов'язався перед королем, що селяни, які беруть участь у повстанні, після війни повернуться до своїх панів, якщо тільки буде гарантована їм амністія. Селяни ж твердили, що вони не для того воювали, аби надалі залишатись у неволі. Нереальною була також думка про добровільне зречення магнатів від безмірних полів урожайного чорнозему з тисячами дармових робітників, ласкаво пожертвуваних найяснішим монархом чи його попередниками. Коло замикалось. Перед гетьманом залишався один вихід: боротьба за незалежну Україну. Боротьба до того часу, поки останній загарбник не опиниться на… західному березі Вісли. Він це ясно сказав у лютому 1649 року королівським посланцям у Переяславі: «Відіб'ю з ляської неволі весь руський народ! Дотепер я боровся через власну кривду і шкоду, тепер буду боротись за нашу православну віру. Поможе мені в цьому вся чернь по Люблін і по Краків. І не відступлю її, бо то наша права рука. А щоб ви після перемоги над селянами не вдарили на козаків, буду їх мати 200–300 тисяч, при цьому й орду (…). За кордон воювати не піду, на турків і татар шаблі не підніму. Досить маю тепер на Україні — на Поділлі і на Волині (…) у моєму князівстві по Львів, Холм і Галич. І, ставши над Віслою, скажу решті ляхів: сидіть і мовчіть! Вижену за неї князів і магнатів, а як будуть підскакувати — я там їх знайду. Не стане мені на Україну нога жодного князя чи шляхтича, а якщо хтось захоче з нами хліб їсти — нехай буде Війську Запорізькому слухняним».

Продовження війни з шляхетською Польщею стало неухильним. Хмельницький мусив будь-якою ціною шукати союзників. Спроби розмов з Москвою не вдались — цар Олексій мав стільки бунтів у власному домі, що неминучі в такому випадку суперечки з Польщею були йому просто непотрібні. Не маючи вибору, Хмельницький уклав союз із Туреччиною, хоча знав, що дуже непевний. І справді, було з нього більше шкоди, ніж користі, бо хан постійно стежив, аби Україна не набирала сил, загрожуючи існуванню орди. Так було під Зборовом у 1649 році, де Хмельницький оточив королівські війська, але хан змусив його до угоди, отримавши від поляків 400 тисяч талярів викупу. Так було у 1651 році під Берестечком, коли 50-тисячна орда на самому початку втекла з поля битви, забравши з собою самого Хмельницького, а в результаті понад 30 тисяч козацького війська загинуло в болотах річки Пляшівки і під шаблями. Так було у 1653 році у Жванці над Дністром, де оточене польське військо на чолі з королем Яном Казимиром уже було готове до капітуляції, але хан Іслам Гірей змусив козаків до укладення примирення, погрожуючи, що сам перейде на бік короля. Польський король виплатив йому велику винагороду, а тисячі людей з України хан сам собі взяв на зворотній дорозі.