Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 80

У цьому, мабуть, суть справи. Для більшості модерністів, нації можуть бути реально віднайдені тільки в демократичних спільнотах, бо тільки в них ми можемо по-справжньому говорити про всенародне громадянство. Іще, тут проглядається центрально- й західноєвропейська схема національного розвитку. Окрім того, цим самим застосовуються новітні контексти й критерії до епох, які мали доволі відмінні відносини і передумови. Для більшості людей стародавнього світу мало значення в яких взаємовідносинах вони перебували з часто незрозумілими й шаленими силами природи, що керувались богами, котрих можна умилостивити церемоніями та жертвоприношеннями. За таких умов, громадянство сучасного світу знаходить такий еквівалент у всенародній участі в широкомасштабних шануваннях і ритуалах, у виконанні етнічних і релігійних обов’язків, які пов’язують спільноту гаданої спорідненості в суспільство віри та шанування, в розумінні спільності, пробудженої символами й мітами про етнічне походження та вибраність та колективному вшануванню засновників і героїчно полеглих. Там, де мало місце таке поєднання, ми можемо говорити про націю з релігійними традиціями та ритуалами, котрі відіграють роль еквівалента юридичних прав і обов’язків сучасного громадянства. Отже, ми можемо говорити про своєрідні античні форми нації.

Династичні та патриціанські нації

До третьої моделі у своєму переліку Адріан Гастінґс зараховує середньовічні династичні та/або патриціанські європейські нації. З одного боку, на Заході (в Англії, Шотландії, Франції, Данії, Швеції та Іспанії) існують міцні династичні нації, побудовані на базі «побічного» (латерального) етносу й сильної держави, котрі засновані в період з XII по XV ст. і знайшли наслідування в деяких східноєвропейських країнах, особливо Польщі, Росії і, протягом деякого часу, в Угорщині. З іншого боку, з явились нації, хоча й менш цілісні, але з численною аристократією й буржуазією, які мали сильне почуття етнічної відмінності, відчуття релігійного братерства й прагнення політичної автономії, їх пов’язувала спільна батьківщина й культура, релігія чи мова, або те й інше. Я маю на увазі Швейцарію та Нідерланди доби пізнього середньовіччя, а також, меншою мірою, середньовічну Ірландію, попри її хронічну роздроленість. У цьому разі сильні міти, символи й пам’ять про героїчно полеглих сприяли виникненню особливого, зорієнтованішого на віру, хоча й менш цілісного типу суспільства (див. de Paor, 1986; Schama, 1987; Im Hof, 1991).

Не треба перебільшувати відмінностей між цими двома (династичними й патриціанськими) типами націй доби пізнього середньовіччя. Обидва типи, тією чи іншою мірою, є витворами «побічних» аристократичних етносів, в яких культура панівної знаті просочилась до середніх класів і до деяких віддалених регіонів. В династичній нації посередником такого культурного розповсюдження була сильна етнічна держава, правителі якої тяжіли до згуртування й об’єднання шляхом «бюрократичної інкорпорації» різних класів і релігій у суцільну національну державу. Патриціанські нації, створені порівняно згуртованою аристократією чи міською знаттю через конфлікти з центральною владою (і між собою), мали підтримку духовних лідерів за часів палкого релігійного завзяття. Дальший геополітичний поділ, і навіть певною мірою ізоляція, сприяли поширенню цієї релігійної культури між середніми й нижчими верствами. Такі повільні й часто нерівномірні процеси національної розбудови за середньовіччя необхідно, своєю чергою, відрізняти від сучасного підготованішого й цілеспрямованішого буржуазного процесу створення нації інтелігенцією та середнім класом (див. A. D. Smith, 1989).