Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 8

Як же нам означити поняття «нація»? Безсумнівно, це найпроблематичніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча дехто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його «одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону» (1975: 6), що передусім зосереджується на державній владі — та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю «стійкою, незламною спільнотою», попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше «думати про націоналізм без націй», і розглядати «націю як категорію практики, державність як інституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імовірну подію або випадковість» (1996: 21).

На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення поширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація — це спільнота, що сприймається почуттями і в якій проходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця «стійкість» і «незламність», за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити.

Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть зможемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджувалася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму.

Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на «об’єктивних» чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури» (1973: 61). А прикладом «суб’єктивнішого» означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): «Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас» (1991: 6).

Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки поняття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже «об’єктивне» означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті свідчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто «об’єктивні» критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, «суб’єктивне» означення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж надання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення.