Читать «Постріл» онлайн - страница 86
Анатолий Наумович Рыбаков
Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.
— А ти, гусак! Розсівся!
Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.
— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?
Сіренький мовчав.
— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.
Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:
— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?
— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.
Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.
— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?
— Усе зрозумів…
— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!
Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.
Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.
— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.
Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така
Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.
— Ходімо! — і показав стежку.
Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.
Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.
— Шаринець!
Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.
Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.
46
Цих подробиць Валентин Валентинович не знав.
Він розумів, що Шаринця вб'ють, ішов на це, з'явившись у «Гротеск», і не жалів: убивць не жаліють. Взагалі він не проти смертної кари, але застосовувати її треба лише в одному випадку — до вбивць. Шаринець — убивця, вбив ні в чому не винного Зиміна і дістав по заслузі.
Проте він аж ніяк не сподівався, що Василя Івановича так швидко заарештують. Як Московський карний розшук вийшов на нього? Незграбно діяв? Не та людина? Випадковий збіг, розшукали як утікача — теж не віриться.