Читать «Постріл» онлайн - страница 34

Валентин Валентинович прибув за десять о першій.

Юра рушив йому назустріч.

— Ну як?

— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.

— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.

— Це потрібно?

— Потрібно.

Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…

Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.

Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.

На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.

Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:

— Я залишусь на учкомі.

— А що буде?

— Хтось у когось щось поцупив з клітки.

Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?

До кліток підійшли Миша з Генкою.

Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:

— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.

— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.

Та Генка сказав тільки:

— І тебе стосується.

Юра знизав плечима:

— Не розумію.

— Там зрозумієш!

У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:

— Давай, що в тебе, тільки коротко!

— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…

Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!

— Чому потім? Кажіть зараз! — сказав Юра.

— Устигнеш! Отож продовжую, — Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. — Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу — до речі, піонери. — Генка погортав зошит. — Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… — Генка погортав ще кілька сторінок. — «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.

У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.

— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?

— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.