Читать «Постріл» онлайн - страница 30

— Ні, — розчаровано проказав Валентин Валентинович. — Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… — Раптом він пожвавішав: — Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?

— Чудовий план, — погодився Юра, — але хто його здійснить?

— Як хто? Ти!

— Я?! — Юра зовсім сторопів. — Але ж удень я так само в школі або на фабриці.

— Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага — вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.

— Тисячу разів піднімався по цій драбині, — збрехав Юра, — але не можу піти зі школи.

— Ти нічого не хочеш для мене зробити, — . розчаровано мовив Валентин Валентинович. — Прекрасно, так і відзначимо. Дуже добре, прекрасно. Я сам залізу крізь вікно и покладу набір.

— На очах усього будинку?

— Я закоханий і ладен на будь-яке безглуздя, — капризно сказав Валентин Валентинович. — Я хочу вписатися в стиль цієї родини. Цей стиль — добра й цікава гра.

Елен і циркачі підвелися й рушили до виходу. Валентин Валентинович провів її задумливим поглядом і сказав:

— Ради неї Миша заліз би на Ейфелеву башту.

— Ви глибоко помиляєтесь щодо Миші і коли-небудь у цьому пересвідчитеся.

— Що ти маєш на увазі? — сторожко запитав Валентин Валентинович.

— Нічого конкретно… Ви самі щойно сказали, що він вам не подобається, а тепер вихваляєте.

— У всякому разі, якби він був моїм другом, він би мені не відмовив; піднявся б драбиною й поклав набір.

— Може, попросити когось із хлопців у дворі? — запропонував Юра.

— Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?

— Та я шукаю варіант, — відказав Юра.

Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:

— Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.

— Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.

— Отже, в клітці лежить і Людин портфель?

— Авжеж.

А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, — ні, на це він не піде нізащо!

— Я не розумію.

— Боже мій, так просто, — нетерпляче правив своє Валентин Валентинович. — Візьмеш ключі, передаси мені, я за годину все зроблю, покладу набір, поверну тобі ключі, ти їх покладеш знову в портфель — і розв'язано проблему.

Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.

— А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?