Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 9

— А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?

— Так, справді, я це чув.

— Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.

Тамару щось тихо прогугнявив. Здавалось, насилу приглушено зітхнув.

— Якби я був спроможний роздобути те, що ви просите, то резонно запитав би: а кого, власне, ви збираєтеся вбивати?

Аомаме спрямувала вказівний палець на скроню.

— Можливо, себе.

Якийсь час Тамару незворушно поглядав на її палець.

— А з якої причини? — запитав би я.

— Бо не хочу, щоб мене спіймали. Смерті не боюся. Опинитися у в'язниці страшенно неприємно, але, гадаю, допустимо. А от потрапити до рук невідомих типів і зазнати катування — це мені понад силу. Бо я побоююсь назвати чиєсь ім'я. Розумієте, що маю на увазі?

— Здається, розумію.

— Я не збираюся нікого вбивати й нападати на банк. А тому великого напівавтоматичного двадцятизарядного пістолета не потребую. Годиться компактний, з малою віддачею.

— Але ж можна вибрати отруту. Набагато практичніше, ніж володіти пістолетом.

— Поки вийму і вип'ю отруту, пройде час. А коли мені запхають руку в рот перед тим, як я розкушу капсулу, то вже не ворухнуся. А от стримуючи супротивника пістолетом у руках, я зможу робити все, що задумала.

Тамару замислився над сказаним. Його права брова трохи піднялася.

— По змозі я не хотів би вас утратити, — сказав Тамару. — Ви мені більше за інших подобаєтеся. Одним словом, особисто.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Як жінка?

Не змінюючись на обличчі, Тамару відповів:

— І чоловік, і жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.

— Безперечно.

— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.

— Байдуже, — сказала Аомаме.

Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.

— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.

— Дякую. Можливо, наступна робота буде останньою. І я вже не побачуся з вами, Тамару-сан.

Тамару розкрив обидві руки й повернув долоні догори — так наче стояв посеред пустелі й чекав, коли випаде дощ. Але нічого не сказав. Долоні були великі й товсті, подекуди зі шрамами й здавалися не частиною організму, а скоріше велетенського механізму.

— Страшно не люблю прощатися, — сказав він. — Бо навіть не мав нагоди попрощатися з рідними батьками.

— Вони померли?