Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 59
Харукі Муракамі
Озирнувшись довкола, він зітхнув і відчув, що лишився зовсім самотнім. Можливо, таким, як казав Усікава. Навколо не було нічого, на що він міг би обіпертися.
Розділ 7
(про Аомаме)
Зараз ви зайдете
Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю «Окура» скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.
Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою «NIKE» в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. «Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось
Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. «Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя».
Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. «Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою».
Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. «Це не просто напруження, — думала вона. — Я