Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 38

«І чого та десятирічна дівчина ніяк не виходить мені з голови? — думав він. — Після уроків вона підійшла до мене й потиснула руку. І не сказала ні слова. От і все. Та йому здалося, що саме тоді вона забрала частину його тіла й душі. А натомість залишила в ньому частину свого тіла й душі. За зовсім короткий час відбувся такий важливий обмін».

Тенґо дрібно покришив купку імбиру. До відповідного розміру нарізав селери, печериць і китайської петрушки. Зняв з крабів панцир і промив водою зпід крана. На розстеленому паперовому рушнику акуратно, немов солдатиків, розклав крабів. Зварені соєві боби пересипав у бамбуковий кошичок, щоб охололи. Потім, підогрівши велику сковороду, розлив по ній кунжутову олію. На слабкому вогні повільно підсмажив покришений імбир.

«А все-таки було б добре зустрітися зараз з Аомаме», — знову подумав він. Байдуже, навіть якби вона або він розчарувалися. У всякому разі, Тенґо хотів побачити її. Хотів лише знати, як вона потім жила, де перебуває зараз, що її тішить і що засмучує. Бо навіть якщо вони змінилися і ніщо їх обох уже не пов'язує, залишається незмінним той факт, що давно колись після уроків в аудиторії початкової школи вони обмінялися чимось дуже дорогоцінним.

Покришену селеру й печериці Тенґо висипав на сковороду. Збільшивши вогонь й легенько потрушуючи сковородою, бамбуковою лопаточкою старанно перемішав усе, що було на ній. Посипав трошки солі й перцю. Коли зелень почала розігріватися, додав промитих крабів. Ще раз посипав усе сіллю та перцем, у маленьку склянку налив саке. Побризкав соєвим соусом й нарешті притрусив петрушкою. Усе це виконував машинально, майже не думаючи, що зараз робить, немов літак, якого поставили на режим автопілота. Узагалі приготування такої страви не вимагало дотримання складної процедури. Він тільки вправно ворушив руками, а його голова не переставала думати про Аомаме.

Коли краби з овочами підсмажилися, Тенґо пересипав їх у велику тарілку. Добув з холодильника нову банку пива, сів за стіл і, поринувши в задуму, взявся наминати приготовану страву, яка все ще парувала.

«Упродовж кількох останніх місяців у мені начебто відбувається помітна зміна, — міркував він. — Навіть можна сказати, що я духовно зростаю. Нарешті, підійшовши до тридцятирічного віку… Хіба це не досягнення? — Тримаючи в руці надпиту банку пива, Тенґо насмішкувато хитнув головою. — Надзвичайне. Цікаво, скільки часу потрібно, щоб у такому темпі досягти звичайної, як у всіх людей, зрілості?»

У всякому разі, приводом такої внутрішньої зміни, здається, стала «Повітряна личинка». Завдяки тому, що він переробив у своєму стилі оповідання Фукаері, в ньому зміцнився намір написати власний твір, виношуваний у душі. Народилося щось схоже на таке бажання. А в цьому новому бажанні знайшлося місце і для спогаду про Аомаме. Останнім часом він чомусь усе частіше думав про неї. Не раз душа повертала його на двадцять років назад, у шкільну аудиторію після уроків, як людину, яка, стоячи на морському березі, полоще ноги у сильному відпливі.