Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 3

— А ви не здогадуєтеся, куди вона подалася? — спитала Аомаме.

— Ні, не здогадуюсь, — відповіла господиня. — Вона не має родичів, до яких могла б вирушити. Наскільки я знаю, в цьому світі їй нема де притулитися.

— А хтось силоміць її не забрав?

Стара пані, ніби відганяючи невидиму мушку, злегка нервово хитнула головою.

— Ні, вона просто звідси пішла. Ніхто не приходив і силоміць не забирав. Інакше навколишні жінки прокинулися б. У них і так сон неглибокий. Гадаю, що Цубаса сама вирішила піти. Тихенько спустилася сходами, відімкнула двері й вийшла надвір. Я так собі уявляю. Вівчарка не гавкала. Бо загинула напередодні вночі. Дівчина пішла, не переодягнувшись. У самій піжамі, хоча її одяг лежав у кімнаті. І, напевне, без грошей.

Аомаме ще більше скривилася.

— Сама, у піжамі?

Стара пані кивнула.

— Саме так. Власне, куди могла піти десятирічна дівчина, в самій піжамі й без грошей? Це виходить за межі здорового глузду. Однак я чомусь думаю, що в цьому нема чогось особливо ненормального. Мені тепер навіть здається, що сталося те, що мало статися. Тому її не шукаю. А тільки споглядаю рибок.

Господиня зиркнула на акваріум, а потім знову перевела погляд на Аомаме.

— Бо розумію, що марно її тут шукати. Вона вже недосяжна для мене.

Після таких слів стара пані перестала підпирати щоку рукою і повільно видихнула повітря, що в ній довго накопичувалося. Обидві руки поклала рівно на коліна.

— Однак чому вона пішла? — запитала Аомаме. — У притулку вона була в безпеці й, крім того, не мала куди йти.

— Причини я не знаю. Та мені здається, що смерть вівчарки стала своєрідним спусковим гачком. Відтоді, як вона до нас прибула, дуже полюбила вівчарку, а та надзвичайно до неї прихилилася. Між ними зав'язалися стосунки, як між нерозлучними друзями. А тому криваву, незрозумілу смерть собаки Цубаса сприйняла як страшний шок. Це ж природно. Бо всіх у притулку смерть страшно приголомшила. Однак зараз я думаю, що, можливо, жорстока смерть вівчарки була чимось схожим на послання, спрямоване дівчині.

— Послання?

— Мовляв, тобі не можна тут залишатися. Знаємо, що ти тут переховуєшся. Тобі треба звідси забиратися. Бо інакше з навколишніми людьми, можливо, станеться щось погане. От таке послання.

Пальці старої пані на коліні дрібно вистукували уявний час. Аомаме чекала продовження.

— Можливо, дівчина зрозуміла зміст послання й сама пішла звідси. І не тому, що хотіла піти. Мусила піти, хоча знала, що не має куди йти. Від такої думки мені стає нестерпно важко. Десятирічній дівчині довелось на таке зважитися.

Аомаме захотіла простягти свою руку до руки господині. Але передумала. Розмова ще не закінчилася. Господиня вела далі:

— Безперечно, для мене це був великий удар. Здавалось, ніби від мене відірвали частину тіла. Бо я мала намір офіційно її удочерити. Звісно, я усвідомлювала, що не все піде так легко. Розуміючи труднощі, ще більше цього прагла. Навіть якби я щось зробила неправильно, ніхто не міг би скаржитися на мене. Однак, правду кажучи, в такому віці ця невдача мене сильно підкосила.