Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 26
Харукі Муракамі
Аомаме подумки уявила собі цю картину. Готельний номер. На килимку для виконання вправ з йоги лежить чоловік, а вона розминає й розтягує йому м'язи. Його обличчя не видно. Лежачи долілиць, він виставляє їй свою безборонну потилицю. Вона простягає руку і витягує із сумки знайому мініатюрну плішню.
— Нас у номері буде тільки двоє? — спитала Аомаме.
Стара пані кивнула.
— Лідер не хоче, щоб люди секти знали про його проблему. А тому, напевне, нікого стороннього там не буде. Тільки ви вдвох.
— Вони вже знають, як мене звати й де я працюю?
— Він дуже обережна людина. І, мабуть, заздалегідь старанно розслідував вашу біографію. Здається, ніщо його не насторожило. Учора прийшло повідомлення, що він хотів би з вами зустрітись у столичному готелі. В якому й коли — уточнить згодом.
— А нас з вами не запідозрять у чомусь на тій підставі, що я до вас навідуюсь?
— Я лише сказала, що належу до спортивного клубу, де ви працюєте, й виконую спортивні вправи під вашим керівництвом удома. Тож нема причин вважати, що між нами є ще якийсь інший зв'язок.
Аомаме кивнула.
— Коли лідер секти виїжджає за межі секти, його завжди супроводжують два охоронці. Обидва члени секти, мають розряд з карате. Невідомо, мають при собі зброю чи ні, але, здається, фізично спритні. Щодня тренуються. Однак, за словами Тамару, вони — звичайні аматори.
— Нерівня Тамару?
— Нерівня йому. Тамару служив у диверсійно-розвідувальному загоні Сил самооборони. Там його навчили вмить виконувати те, що потрібне для досягнення мети. Ні перед ким не завагається. А от аматор завагається. Особливо коли перед ним молода жінка.
Господиня відхилилася назад, на спинку крісла, й глибоко зітхнула.
— Поки ви обслуговуватимете лідера, обидва охоронці, очевидно, сторожитимуть у сусідній кімнаті. Тож ви перебуватимете з ним лише одну годину. Поки що ми домовилися про таке. Однак ніхто не знає, що насправді там відбуватиметься. Все надзвичайно плинне. Зазвичай лідер не відкриває подробиць свого плану.
— Скільки йому років?
— Кажуть, можливо, п'ятдесят п'ять. Великої статури. На жаль, більше нічого невідомо.
Тамару ждав Аомаме на виході. Вона передала йому копію ключа від квартири, права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Він повернувся у будинок і поробив копії з переданих документів. Перевірив складені копії й оригінали віддав Аомаме. Після того він повів її у неоздоблену тісну прямокутну кімнатку поруч з виходом, з малюсіньким вікном, відчиненим у двір, з кондиціонером, що тихенько хурчав на стіні. Тамару посадив гостю на маленький дерев'яний стілець, а сам сів за стіл. На стіні висіли рядочком чотири екрани моніторів. При потребі відеокамери могли змінювати кут зору, а зображення в них записувалося на відеомагнітофони. На першому справа екрані було видно вхід до притулку, де мешкали жінки, нового сторожового пса, трохи більшого за попереднього, він відпочивав, лежачи на землі.
— Відеомагнітофон не зафіксував того, як загинула вівчарка, — ніби випереджаючи запитання Аомаме, сказав Тамару. — Тоді вона не була на припоні. Можливо, хтось відв'язав її, бо сама вона цього не зробила б.