Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 173

Аомаме озирнулася навколо. «Я опинилася в оповіданні, яке вдосконалив Тенґо, — подумала вона. — У певному розумінні я потрапила в його організм. — Вона це відчувала. — Я, так би мовити, перебуваю у святилищі».

Колись давно вона бачила по телевізору старий науково-фантастичний фільм, назву якого забула. В ньому розповідалося, як учені, зменшившись до розмірів, помітних лише під мікроскопом, на засобі пересування, схожому на підводний човен (звісно, також однаково зменшений), проникли кровоносними судинами до мозку хворого й провели там незвичну, неймовірно складну операцію. «Щось подібне, здається, відбувається зі мною, — подумала Аомаме. — Проникнувши у кров Тенґо, я циркулюю в його організмі. Борючись з білими тільцями, які відторгають чужорідне тіло (тобто мене), я прямую до наміченої мети — знешкодження джерела хвороби. Вбивши лідера в номері готелю «Окура», я, можливо, зуміла викорінити цю хворобу».

Від таких думок Аомаме стало на душі трохи тепліше. «Я виконала доручене завдання, — міркувала вона. — Безперечно, важке завдання. Аж страшно подумати. Серед шуму громовиці я холоднокровно й безпомильно завершила роботу. Мабуть, раніше, ніж гадав Тенґо». Вона цим подумки гордилася.

«Якщо повернутися до аналогії з кровоносними судинами, то після виконання завдання мене, мабуть, скоро виведуть з вен і викинуть з організму. Такий закон його існування. Такої долі мені не вдасться уникнути. Та байдуже! — подумала Аомаме. — Я зараз перебуваю усередині Тенґо. Огорнута теплом його тіла й підпорядкована його серцебиттю. Керована його логікою та правилами. І, можливо, його стилем. Як чудово почуватися в ньому!»

Сидячи на підлозі, Аомаме заплющила очі. Понюхала сторінку книжки і вдихнула її запах. Запах паперу й фарби. Спокійно віддалася якомусь потоку. Слухала, як б'ється серце Тенґо.

«Ось воно, царство небесне! — подумала вона. — Я готова до смерті. Будь-коли».

Розділ 20

(про Тенґо)

Лакей-Карась і Божевільний Капелюшник

Безперечно, Місяців було два.

Один — відомий здавна, другий — набагато менший, зелений, іншої форми, блідіший, схожий на бідну, непривабливу дитину далеких родичів, нав'язану певними обставинами й нікому непотрібну. Однак його не можна було викреслити. Це не був ані привид, ані галюцинація. А справді-таки небесне тіло з реальною формою та обрисами. Не літак, не космічний корабель і не штучний супутник. Не пап'є-маше, яке жартома хтось зробив. Це була, безсумнівно, кам'яна брила, що мовчки й непохитно посідала на небі власне місце, ніби крапка, поставлена після глибоких роздумів, або родима плямка, якій судилося бути на обличчі.

Тенґо довго дивився зухвалим поглядом на новий Місяць. Ніяк не міг відірвати від нього очей. Навіть майже не кліпав повіками. Та хоч скільки дивився, Місяць не зрушив з місця. Сидів мовчазно, з кам'яною упертістю на небесному склепінні.

Тенґо розслабив кулак правої руки і майже несвідомо ледь-ледь хитнув головою. «Це часом не пов'язане з «Повітряною личинкою»? — подумав він. — Із світом з двома Місяцями на небі. Коли пробудилася доота, Місяців стало два».