Читать «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура» онлайн - страница 18

Вони довго сперечались, та врешті Мерлін глумливо зауважив: “А чому він не назвав того лиха, яке готує нам?

По правді кажу тобі: тому, що він не може його назвати”. Цими словами він заткнув королю рота, і тепер, змушений супроти своєї волі і з великою нехіттю вчинити з тобою нечемно, король благає тебе зглянутися на його скрутне становище й назвати лихо, яким ти погрожуєш, — сказати, в чому воно полягатиме й коли має статися. І прошу тебе, не зволікай, бо зволікаючи, ти подвоїш і потроїш небезпеку, що нависла над тобою. О, будь розважливий — назви те лихо!

Я помовчав, щоб надати своїй відповіді більшої ваги, а тоді спитав:

— Скільки часу просидів я в цій ямі?

— Тебе кинули сюди вчора наприкінці дія. А тепер дев’ята ранку.

— Невже? Виходить, я добре виспався. Вже дев’ята ранку! А тут темно, як опівночі. Отже, сьогодні двадцяте число?

— Так, двадцяте.

— І завтра мене мають спалити живцем?

Хлопець здригнувся.

— О котрій годині?

— Точно опівдні.

— Ну, гаразд, тоді перекажеш королю ось що.

Я замовк і цілу хвилину простояв перед хлопцем у зловісному мовчанні, а потім заговорив низьким, розміреним, загробним голосом, вимовляючи слова дедалі лункіше, урочистіше, аж доки досяг громового апогею, — я ще зроду не говорив так переконливо і так красномовно:

— Іди до короля й скажи йому, що завтра опівдні я занурю цілий світ у мертвий опівнічний морок; я загашу сонце, й воно не світитиме більше ніколи; плоди земні загинуть без світла й тепла, й люди на землі, всі без винятку, вимруть з голоду!

Хлопець зомлів, і мені довелося самому винести його за двері. Я передав його солдатам і повернувся до своєї в’язниці.

Розділ VІ

ЗАТЕМНЕННЯ

В тиші й темряві уява моя почала брати гору над розсудливістю. Від самого тільки знання якогось факту людині ще не холодно й не жарко, її кидає то в жар, то в холод аж тоді, коли вона починає уявляти собі цей факт. Одне діло — почути, що когось штрикнули ножем у серце, й зовсім інше — побачити це на власні очі. В тиші й темряві посилене грою уяви усвідомлення того, що мені загрожує смертельна небезпека, ставало дедалі гострішим, і я відчував, як кров холоне в моїх жилах і весь я леденію.

Але благословенна природа і тут не підводить: ртуть у термометрі людського єства, впавши до певної точки, починає підійматися знову. Народжується надія, а разом з нею й бадьорість, і людина знаходить собі раду, якщо тільки це можливо. Врешті така зміна сталася й зі мною, і я відразу підбадьорився. Я сказав собі, що затемнення сонця неодмінно врятує мене, а до того ж зробить наймогутнішою людиною в королівстві; і незабаром ртуть у моєму термометрі підскочила вгору, а всі тривоги мої розвіялися. Я став найщасливішою людиною в світі. Я вже навіть нетерпляче дожидав завтрашнього дня, мені кортіло потішитися своїм торжеством, викликати шанобливий жах і захват цілого народу. Крім того, я знав; що матиму з цього і практичну користь.