Читать «Джейн Ейр» онлайн - страница 299
Шарлотта Бронте
— Дайте мені води, Мері, — сказав він.
Я підійшла до нього, несучи склянку, де води залишилась тільки половина. Пілот ішов за мною, все ще не можучи заспокоїтись.
— Що там таке? — спитав містер Рочестер.
— Тихо, Пілоте! — знову сказала я.
Він на мить затримав склянку, несучи її до губ, і, здавалось, прислухався, потім випив воду й поставив склянку на стіл.
— Це ви, Мері?
— Мері на кухні, — відповіла я.
Він швидким порухом простяг руку, та, не бачивши, де я стою, не досяг до мене.
— Хто це? Хто це? — спитав він, силкуючись щось побачити своїми незрячими очима, — та все дарма! — Кажіть! Озвіться! — наказав він голосно і владно.
— Хочете ще води, сер? Я розхлюпала половину, несучи її сюди, — мовила я.
— Хто це? Що це? Хто це говорить?
— Пілот упізнав мене, Джон і Мері знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері.
— Великий Боже! Яка омана! Яке солодке безумство охопило мене?
— Не омана і не безумство: ваш розум, сер, надто сильний проти омани, а ваше здоров'я — проти безумства.
— А де ж та, що промовляє? Чи це, може, тільки голос? О! Я вас неспроможний побачити, але я повинен вас торкнутись, а то в мене стане серце або розколеться голова. Байдуже, що ви, хто ви, дозвольте мені діткнутися вас — а то мені не жити! Він повів рукою перед собою навпомацки. Я схопила її і стисла обома своїми руками.
— Справді, це її пальці! — вигукнув він. — її маленькі ніжні пальчики! А якщо це так, то десь тут і вона сама.
Дужа рука звільнилася з полону, він схопив мене за руку, за плече, за шию, за стан, обняв мене й пригорнув до себе.
— Невже це Джейн? Чи хто це? її постать, зріст...
— І її голос, — додала я. — Вона вся тут, і її серце також. Хай благословить вас Господь, сер! Я така щаслива, що знову з вами.
— Джейн Ейр! Джейн Ейр! — тільки й мовив він.
— Так, мій любий господарю, я Джейн Ейр. Я вас знайшла й вернулася до вас.
— Справді? Власною особою? Моя Джейн жива?
— Ви ж торкаєтесь до мене, сер, ви тримаєте мене, і то міцно — я не холодна, як мертвець, і не порожня, як повітря, правда?
— Моя кохана жива! Це справді її руки, справді її риси! Це занадто велике щастя після стількох знегод. Це сон — один з тих снів, В яких я пригортав її до мого серця, як оце тепер, і цілував її, ось так, — і відчував, що вона мене кохає, і вірив, що вона мене вже не покине.
— Я ніколи вас більше не покину, сер.
— «Ніколи не покину», — каже видиво? Але я прокидався, і все завжди оберталося порожньою химерою: я знов лишався невтішним і покинутим, а моє життя — темним,
самотнім, безнадійним, моя душа мучилась спрагою і не могла її вгамувати, моє серце вмирало з голоду і не могло знайти поживи. Лагідне, ніжне видиво, яке я тепер тримаю в руках, ти так само відлетиш, як повідлітали й твої сестри; тільки ж поцілуй мене, перше ніж зникнути, обійми мене, Джейн.