Читать «Джейн Ейр» онлайн - страница 298

І думаєш, читачу, я злякалась його лютості сліпця? Якщо ти так гадаєш, то ще мало знаєш мене. Мій тихий смуток змішувався з радісним сподіванням, що я незабаром поцілую це мужнє чоло, ці похмуро стулені уста. Але не цієї хвилини. Поки що я не підходитиму до нього.

Він зійшов з єдиної приступки й рушив повільно й навпомацки до моріжка. Де його смілива хода? Ось він спинився, ніби не знаючи, куди повернути. Він підняв руку й розплющив повіки, пильно, з напругою подивився незрячим поглядом на небо та на стіну дерев. Мабуть, усе йому видавалось порожнім мороком. Він випростав праву руку (ліву, скалічену, він тримав сховану на грудях) і, здавалось, хотів дотиком пізнати, що там довкола нього, і все натикався на порожнечу, бо дерева стояли за кілька ярдів від нього. Далі він облишив ці спроби, згорнув руки і, мовчазний та непорушний, стояв на дощі, що рясно падав на його непокриту голову. Тоді з'явився Джон, підійшов до нього і спитав:

— Подати вам руку, сер? Зараз почнеться злива, ви б краще зайшли досередини.

— Дайте мені спокій, — була відповідь. Джон пішов, не помітивши мене. Містер Рочестер спробував походити, та дарма: надто непевні були його кроки. Він навпомацки знайшов дорогу до будинку й, зайшовши, зачинив двері.

Тоді я підійшла до дверей і постукала. Відчинила Джонова жінка.

— Добрий вечір, Мері, — привіталася я. Вона відсахнулась, ніби побачила привида, але я її заспокоїла. На її поквапливі слова: «То це справді ви, міс, добулись до цієї глушини такої пізньої пори?» — я лише стиснула їй руку і пішла за нею до кухні, де вже сидів Джон біля гарячої груби. Я пояснила їм кількома словами, що мені відомо про все, що сталося, відколи я покинула Торнфілд, і додала, що я приїхала навідати містера Рочестера. Я попросила Джона піти до сторожки, біля якої я відпустила фаетон, і принести звідти мою валізку, потім, знімаючи капелюшок і шаль, спитала в Мері, чи не змогла б я переночувати в садибі, і діставши відповідь, що хоча влаштувати це нелегко, але все ж можливо, сказала їй, що зостаюся. Саме цієї миті з вітальні почувся дзвінок.

— Коли ви зайдете, — мовила я, — то скажете господареві, що з ним хоче говорити одна людина — тільки не називайте мене.

— Не думаю, що господар схоче вас прийняти, — відповіла вона. — Він нікого не приймає.

Коли вона повернулася, я спитала, що він сказав.

— Він питає, хто ви й за яким ділом прийшли, — відповіла вона; потім налила в склянку води й поставила її на тацю разом із кількома свічками.

— То він велів оце принести? — запитала я.

— Так, він завжди загадує вносити свічки, коли темно, хоч нічого не бачить.

— Дайте мені тацю, я її сама понесу.

Я взяла тацю в неї з рук, вона показала, де двері до вітальні. Таця тряслася у мене в руках, вода хлюпала зі склянки. Серце несамовито й гучно калатало в грудях. Мері відчинила мені двері й зачинила їх за мною.

Вітальня видавалась похмурою, в каміні ледь жевріла купка жару; а над ним, прихилившись головою до високого старомодного каміна, стояв сліпий господар маєтку. Збоку, трохи оддалік, ніби остерігаючись, щоб господар ненароком не наступив на нього, лежав, згорнувшись клубочком, його старий пес Пілот. Коли я увійшла, Пілот нашорошив вуха, а потім, заскавулівши, підхопився й кинувся до мене. Він мало не вибив з моїх рук таці. Я поставила її на стіл, погладила його й пошепки мовила: «Тихо, Пілоте!» Містер Рочестер мимоволі повернув голову, щоб подивитися, що то за шурхіт, але, нічого не побачивши, одвернувся й зітхнув.