Читать «Мистецтво кохання» онлайн - страница 4

Публій Овідій

001] "Гейя, Пеане!" — гукніть — і ще раз: "Гейя, Пеане!" 002]     Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх. 003] Зеленню пальми хай радий коханець вінчає ті вірші: 004]     Що йому з Аскри співець? Що сивочолий Гомер? 005] Був таким гість, син Пріама, коли з войовничих Аміклів 006]     Звабою викрав жону й світле вітрило підняв. 007] Був таким той, хто тебе на чужинницьку взяв колісницю, 008]     Гіпподаміє, й повіз — боєм добутуткону. 009] Що ж ти, юначе, спішиш? Корабель твій — ще^ередзюря, 010]     Гавань, куди я пливу, ще далеченько відсіль. 011] Милу здобув ти мистецтвом моїм, та цього недостатньо: 012]     Вчив я ловити, а ще — здобич зумій зберегти. 013] Штука впіймати, та втримати спіймане — штука не менша: 014]     Там випадковість, а тут — вміння в пригоді стає. 015] Нині й мені, як було, з своїм сином сприяй, Кітереє! 016]     Нині — й ти, Ератб солодкойменна, сприяй! 017] Бо про велике почну: в який спосіб затримать Амура — 018]     Хлопця, що пурхає все, світом широким ґуля. 019] Він—бо проворний: два крильця постійно готові до лету — 020]     Важко сповільнити їх, дати їм міру якусь. 021] Щоб чужоземець не втік, всі шляхи перекрив колись Мінос,— 022]     Той не для ніг, а для крил стежку зухвалу знайшов. 023] Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик—півмужчина, 024]     Чи півмужчина—півбик — втіхи злочинної плід. 025] "Годі вже, — мовив митець, — мене стримувать тут, справедливий 026]     Міносе! Прахом лягти в батьківську землю дозволь. 027] Хоч на вітчизні своїй проживати спокійно не міг я, 028]     Долею гнаний у світ, — дай хоч померти у ній! 029] Старця не варто жаліть? Пожалій хоч Ікара, хлопчину; 030]     Може, хлопчини не жаль — старця тоді пожалій!" 031] Мовив таке. Та й ще б не одне міг по праву сказати — 032]     Владар усе ж не давав дозволу на поворот. 033] Щойно відчув те прохач: "Ось тепер, Дедале, — промовив, — 034]     Доля для хисту твого гарну поживу дає. 035] Мінос посів суходіл, він посів і моря доокола, 036]     Тож ні по морю звідсіль, ні по землі не втекти. 037] Небо відкрите зате! Небесну торкнімо дорогу! 038]     Вибач, владико богів, що на високе ступлю. 039] Та не збираюсь діткнуть я порогів твоїх зоресяйних — 040]     Хочу з неволі втекти — й іншого шляху нема. 041] Стіксом дорога б вела — я тривожив би Стіксову хвилю! 042]     Мушу природі людській дати спромогу нову". 043] Часто біда розворушує хист: чи колись помишляв хто, 044]     Що на повітряну путь може людина ступить? 045] Крила — весла птахів — укладає з пір'їн ряд до ряду, 046]     Нитка по нитці, з—під рук витвір виходить легкий. 047] Воском, що зм'як на вогні, прикріпляє внизу ті пір'їни — 048]     От уже й хвалить митця вмілості дивної плід. 049] Радий тій праці й Ікар: забавляється пір'ям та воском — 050]     Де йому знати, що це — снасть для хлоп'ячих плечей! 051] Батько ж йому: "Ось човни, що домчать нас обох на вітчизну, 052]     Сину мій! Тільки на них можемо з Кріту втекти. 053] Мінос усе перекрив, але він над повітрям не владний, — 054]     Щоб у повітря ступить — ось тобі винахід мій. 055] Лиш оминай Калістб й мечоносця цурайсь, Оріона, 056]     Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе. 057] Взявши ті крила, тримайся мене, я летітиму перший, 058]     Будеш триматись мене — буде безпечний твій лет. 059] Бо, чи заблизько до сонця ми мчатимем через ефірні 060]     Далі, — розтопиться віск: він нетривкий при жарі; 061] Чи понад морем самим будем крилами низько махати — 062]     Вогкими стануть вони, зрошені сплесками хвиль. 063] Линь поміж двох тих стихій! Та й вітру лякайся, мій сину: 064]     Подув лови ходовий, в напрямі тому й лети". 065] Мовивши, крила чіпляє йому, ними рухать навчає — 066]     Так ото й птаха пташат щойно оперених вчить. 067] Далі й собі до плечей свій твір приладнавши, несміло 068]     Тілом подався вперед, наче по линві ступив. 069] Та перед тим як злетіть, ще нагнувся до сина з цілунком — 070]     І по старечій щоці збігла невтримна сльоза. 071] Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий — 072]     Звідси вони й почали втечу злощасну свою. 073] Рухає крилами сам, позирає на синові крила 074]     Батько і дбає про те, щоб неперервним був лет. 075] Ось уже й вабить дорога нова, вже й острах забувши, 076]     Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар. 077] Тут їх угледів якийсь риболов, а вгледівши, миттю 078]     Кинув рибальство й з руки випустив вудку тремку. 079] Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос, 080]     Й Делос — край, що його клароський бог полюбив. 081] З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна, 082]     И Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки. 083] От і полинув Ікар (молоде — нерозважне звичайно) 084]     Вище — позаду лишив батька, провідця свого. 085] Слабнуть вузли і м'яким стає віск, адже ближче до бога, 086]     Помахом рук своїх — крил — вітру не ловить уже. 087] Зляканий, глянув з висот: під ним — лиш море безкрає, 088]     Й так він жахнувся, що день видався ніччю йому. 089] Воску вже мов не було; не крилом б'є повітря — руками, 090]     Марно: прозорість довкіл — де ж тут опору знайти? 091] Впав. Та ще скрикнути встиг: "Ось я падаю, батьку, я гину!.." 092]     Скрикував ще, та слова стихли в зеленій воді. 093] Батько нещасний (а втім, вже й не батько!) — "Ікаре, — гукає, — 094]     Де, під сузір'ям яким, любий Ікаре, летиш?.. 095] Де ти, Ікаре мій, де?.." Аж пір'я угледів на хвилі… 096]     Тіло довірив землі, морю — ім'я залишив. 097] Мінос людини не зміг, що оперлась на крила, спинити, 098]     Я ж зупинити берусь бога крилатого лет! 099] Хибить, хто сліпо піддавсь ворожбі гемонійській, хто гулі 100]     Зрізує з лоба лошат — як приворотне дання. 101] Щоб не влягалась жага — не поможе ні зілля Медеї, 102]     Ні заклинання—пісні марсів—чарівників. 103] Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш: 104]     Пристрасть — чаруй не чаруй — з часом пригасне сама. 105] Марно й дівчат частувать зеленавим любовним напоєм: 106]     Шкодить душі той напій, розум затьмарює він. 107] Геть же всі темні діла! Щоб любили — любов випромінюй! 108]     Врода, постава струнка — вір мені, це ще не все. 109] Хоч би Ніреєм ти був, що Гомер його вславив, хоч Гілом, 110]     Що при джерельній воді викрали німфи його, — 111] Щоб і любов вберегти, й одинцем не лишитись неждано, 112]     Вроду свою поєднай з гарним набутком душі. 113] Врода — минуще добро: з перебігом літ — убуває, 114]     Кожен—бо день, кожна мить мов надгризають її. 115] Глянь на фіалку дрібну, на лілею — вони ж одцвітають, 116]     Глянь на троянду: був цвіт, потім — одні колючки. 117] Так і волосся твоє сивиною візьметься, юначе, 118]     Й зморшки глибокі ось—ось зорють обличчя твоє. 119] Душу спіши збагатить, щось тривкіше, зміцни нею вроду, 120]     З нами—бо тільки душа йде до кінця, до межі. 121] Красне письменство вивчай, відшліфовуй, витончуй ним розум 122]     І неодмінно двома мовами оволодій. 123] Гарним не був Лаертід, але вмів говорити прегарно — 124]     І покохали його німфи дві, діви морські. 125] Скільки разів Каліпсб, як Улісс поспішав, сумувала — 126] >    "Нині, — казала, — дарма спінювать хвилю веслом". 127] Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати, 128]     Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде. 129] Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю, 130]     Долю криваву, жахну німфі схотілось почуть. 131] Прутом легеньким Улісс (у руці випадково мав прута) 132]     Що їй цікавим було, те на піску й зобразив. 133] "Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі), 134]     Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було 135] (Прутом обвів); от його й окропили ми кров'ю Долона, 136]     Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі. 137] Реза фракійського тут був намет, а по цій от дорозі 138]     Коней, що їх уночі викрали, я повернув". 139] Креслив іще не одне, та тут хвиля на берег набігла — 140]     Й Трої, і Реза—вождя, й табору — мов не було. 141] "Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що змила — 142]     Ти й ворухнутись не встиг — стільки великих імен?" 143] Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди, 144]     Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір. 145] Ласка, і вправна, й тонка, — лиш вона володіє серцями, 146]     Строгість — хіба до злоби й воєн дикунських веде. 147] Хто б то любив коршака, що постійно готовий до бою? 148]     Хто б то до вовка горнувсь, що на овець зазіха? 149] В сильця ж не ловимо ми ластівок, бо то ніжне створіння, 150]     Мирно під крівлями веж птах хаонійський живе. 151] Геть же колючі сварки, язиків поєдинки дошкульні! 152]     Милою мовою слід ніжну живити любов. 153] Сварка — мужів од жінок, а жінок — від мужів одганяє, 154]     Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу. 155] Втім, це жінкам до лиця, бо сварливість — посаг жіночий, 156]     Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова. 157] Таж не закон приписав вам в одній обніматись постелі, 158]     Ні! Не закон, а любов є володаркою тут! 159] Ласку з собою принось, обіцянками слух зачаровуй, 160]     Щоб, лиш побачить тебе, сяяла з щастя вона. 161] Не для багатих, однак, за наставника я у любові: 162]     Можеш за втіху платить — зайве мистецтво моє. 163] Де вже там вчити того, хто дарунками сипле довкола! 164]     Тут відступаємо ми, марне змагання з таким. 165] Хист мій для вбогих, бо й сам, хоч убогий, а вмів я любити: 166]     Не подарунками, ні — вабив словами красунь. 167] Бідному ж гарячкувати не слід, лихословить тим паче, 168]     Стерпіти мусить таке, чим би обуривсь багач. 169] Якось, розгніваний, збурив я зачіску в любки своєї — 170]     Скільки—то днів я згубив через поквапливий гнів! 171] Якось я туніку їй розірвав (не відчув, не помітив 172]     Як, та сказала вона) — й щедро те відшкодував. 173] Тож помилок свого вчителя вам повторяти не раджу, 174]     А засторогою — те, що я за них заплатив. 175] З парфом хай будуть бої, а з любкою, спраглою ласки, — 176]     Мир, і забави, й все те, в чому — причина жаги. 177] Може, не надто м'яка, хоч і любиш, не ніжна до тебе — 178]     Будь витривалий, терпи: зм'якне небавом, ще й як! 179] Гілку, щоб лук з неї був, треба легко, обачно згинати: 180]     Спробуєш силу на ній — тут же зламаєш її. 181] Море з обачністю перепливеш; підкорити не зможеш 182]     Річки, якщо навмання будеш гребти, проти хвиль. 183] Ласкою тигра служити привчиш, нумідійського лева, 184]     З часом навикне і бик плуга ріллею тягти. 185] Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність, 186]     А піддалася таки: муж наполегливий був. 187] Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу 188]     Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав. 189] Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї, 190]     Ратищем гострим не раз диких він клав кабанів. 191] З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани, 192]     Глибшої рани не той — інший завдав йому лук. 193] Я ж на Менальські хребти не велю тобі збройним спинатись, 194]     Ні під вагою тенет потом спливати, ані 195] Стріли грудьми зустрічать — моє обережне мистецтво 196]     Інших наказів тобі, окрім м'яких, не дає. 197] Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш; 198]     Тільки виконуй усе, що б не жадала вона. 199] Ганить — за нею й ти гань, а схвалює — схвалюй за нею; 200]     Каже, що так, кажи "так"; "ні" — тоді й ти кажи "ні"; 201] Смішно їй — ти підсміхнись, а сплакне — на сльозу спроможися 202]     їй лиш одній визначать вираз обличчя твого! 203] От вона кісточку гральну метне — промахнися навмисне, 204]     А промахнеться вона — виграть їй дай все одно. 205] В довгі кості йде гра — щоб їй програвать не траплялось, 206]     "Псів" ти частіш викидай, щоб вигравала вона. 207] Ну, а в "розбійники" гра розпочнеться — ти так зроби хід свій, 208]     Щоб над твоїм вояком ворог взяв гору скоріш. 209] Сам окриття з гілочок не соромся над нею тримати, 210]     Сам, куди йтиме, в юрбі вправно їй шлях прокладай. 211] Стільчика їй не вагайся підкласти до ложа й сандалі 212]     З ніжки тендітної знять чи підв'язати їх знов. 213] Може, тремтітимеш сам, та велительці ручки раз по раз 214]     Ти біля серця свого власним теплом зігрівай. 215] І за ганьбу не вважай (хоч це дійсно ганьба, та приємна) 216]     Дзеркало, хоч ти й не раб, як чепуриться, тримать. 217] Той, хто потвор поборов, що їх мачуха слать не встигала, 218]     Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив, 219] Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть, 220]     Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони. 221] Бачиш, як ревно служив своїй владарці велет тірінфський, 222]     Не завагайся ж і ти взяти його за зразок! 223] Скаже на форум прийти — завчасно на форум з'явися, 224]     Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь! 225] А кудись інде звелить — поспішай, усі справи одклавши, 226]     Хоч і юрба на шляху — ти не затримуйсь, біжи! 227] Буде вночі, досхочу нагостившись, вертати додому — 228]     За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба. 229] Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!), 230]     Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка. 231] Що там надворі — дарма: чи то спека, чи інеєм зранку 232]     Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій! 233] В любощах — як на війні: недолугий — хай відступає! 234]     Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти. 235] Ночі без сну, холоди, і страждання, й дороги далекі, 236]     Й труднощі — все тут у цих, хоч і м'яких, таборах! 237] Мокнути будеш не раз, як дощі надсилатиме небо, 238]     Просто на голій землі, мерзнучи, будеш лежать. 239] Кажуть, що й Кінтій, як був пастухом у ферейця Адмета, 240]     Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів 241] Тим, що промінному богові личило?.. Хочеш, щоб довго 242]     Любка з тобою була,—— значить, позбудься пихи! 243] А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі 244]     І перед носом тобі брязнуть замком — не біда: 245] Отвором крівля стоїть: зісковзнувши з тієї крутизни, 246]     Нишком до любки пролізь через високе вікно. 247] Втішиш її: через мене життям — запишається — важив, 248]     Чим очевидний даси доказ кохання свого. 249] Часто, Леандре, ти міг не побачити діви своєї, 250]     Все ж, аби знала твій дух, перепливав Геллеспонт. 251] Не посоромся й служниць, котра там до любки найближча, 252]     Чи її вірних рабів хитро схилить на свій бік. 253] З кожним вітайсь на ім'я (від того тебе не убуде), 254]     Кожному руку подай, кожному чемно вклонись. 255] Ще пам'ятай: в день Фортуни рабові, коли він попросить, 256]     Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби. 257] Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних 258]     Римські рабині, було, галлів в оману ввели. 259] Врешті, всю челядь своєю зроби; особливо важливі 260]     Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить. 261] Щодо красуні, то й тут я тобі не велю витрачатись: 262]     Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй. 263] От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти — 264]     Хай їй хлопчина подасть кошик дарунків сільських: 265] Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі, 266]     Серед міської юрби все це для неї придбав. 267] Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла 268]     Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!). 269] Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати: 270]     Доказ, що любка твоя — в тебе весь час на умі. 271] Зваблюють так ще й самотніх, на жаль, у надії на спадок — 272]     Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе! 273] Маю повчати тебе, аби й вірші ти слав їй солодкі? 274]     Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер. 275] Пісню похвалять, а все ж озираються за подарунком: 276]     Успіхи матиме й пень, тільки б маєтним він був. 277] Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих 278]     Золото шлях прокладе, золотом купиш любов. 279] Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, — 280]     Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі. 281] Втім, і розумних дівчат є громадка, та вкрай нечисленна; 282]     Інші, хоч розуму брак, хочуть розумними буть. 283] Тих як і цих своїм віршем хвали, але зваж на свій голос: 284]     Що б там на ум не спливло — солодко, ніжно читай. 285] Тож або цим, або тим за даруночок, може, послужать 286]     Вірші любовні твої — ночі безсонної плід. 287] Що ж учинити б ти сам захотів, уважав за корисне, — 288]     Ти постарайсь, щоб цього й любка жадала твоя. 289] Схочеш звільнити раба — зроби так, щоб до любки твоєї 290]     Спершу звернувся той раб: "Хочу на волю!" — благав. 291] Схочеш скарати, але передумаєш, — хай за цю ласку 292]     Знов—таки любка твоя буде у тебе в боргу. 293] Користь тобі, слава — їй; нічого не втратиш від того, 294]     Що над тобою вона матиме владу всякчас. 295] Дбаєш, щоб довго була при тобі, — хай гадає, що тільки 296]     В неї задивлений ти — найяскравішу з красунь. 297] Пурпур із Тіру на ній — раз у раз ним захоплюйся; з Косу — 298]     Коським захоплюйся теж "Як він тобі до лиця!" 299] В золоті вся — 'Твоя врода цінніша від золота", — скажеш; 300]     Вовняне буде на ній — вовняне теж похвали. 301] В туніці стане тонкій — "Ти проймаєш вогнем мене!" — скрикни. 302]     "Не простудися лишень", — боязко потім додай. 303] В проділ розчешеться — проділ хвали; гарячим накрутить 304]     Хвильок по всій голові — з захвату рота розкрий. 305] Голос і рухи її подивляй — як співає, танцює: 306]     "Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!" 307] Любощі, втіхи сприймай, наче дійство якесь, шанобливо — 308]     Й, вір мені, з любкою ніч солодко ти проведеш. 309] Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, — 310]     Буде з коханцем своїм ніжна, солодша за мед. 311] Тільки б наверх не спливло, що вдавано все це говориш: 312]     Вираз обличчя й слова мусять співзвучними буть. 313] Хитрість лиш та, що прихована, корисна; викрита — сором: 314]     Вже (й по заслузі!) ніхто більш не повірить тобі. 315] Часто під осінь, коли підчервонює рік найгарніший 316]     Гроно дозріле, важке соком пурпурним, коли 317] То холоднеча пригнічує нас, то розморює спека, 318]     І від таких перемін тіло якесь не своє, — 319] Хай твоїй любці не вадить ніщо, та коли при негоді 320]     Змушена буде й вона, слабість одчувши, лягти, — 321] Саме тоді виявляй свою шану, свій потяг до неї, 322]     Саме тоді засівай щедрого вжинку зерно! 323] Не знеохоться бува, коли довго хворітиме любка: 324]     Що лиш дозволить вона — все власноручно роби. 325] Плач твій хай бачить вона; цілуватиме — не відвертайся, 326]     Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми. 327] Часто (все вголос) обіти складай і при кожній нагоді 328]     Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв. 329] Кликни служницю стару: в тремтливій правиці принісши 330]     Сірку і яйця, вона ліжко очистить, покій. 331] Кожна з дрібниць тих — це доказ приємний твого піклування: 332]     Так не один зміг дійти до заповітних таблиць. 333] Лиш не докуч їй, гляди, бо й ласці, з якою до хворих 334]     Ставимось ми повсякчас, міра властива якась. 335] їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй — 336]     Тут твій суперник уже хай докладає зусиль. 337] Вітер од берега ген одігнав тебе в море безкрає — 338]     Парус нового тепер — вільного подуву жде. 339] Спершу любов ще хистка, поступово вбивається в силу, 340]     Гарно її підживляй — з часом зміцніє вона. 341] Чи не боїшся бика? А телятком він був — його пестив. 342]     Ліг ти під тінь, де, було, гнулась тоненька лоза. 343] Так і ріка — це спочатку струмок, який в себе вбирає 344]     Води нові все й нові — власне тому, що пливе. 345] Хай твоя подруга звикне до тебе, бо звичка — всесильна, 346]     Лиш, поки звикне, гляди, сам не піддайся нудьзі! 347] Хай вона бачить постійно тебе, нехай чує постійно, 348]     День ще надворі чи ніч — очі намулюй ти їй. 349] Щойно лиш з'явиться певність якась, що тебе їй забракне, 350]     Що засумує, коли раптом від'їдеш кудись, — 351] Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле, 352]     Зсушена сонцем земля більше поглине дощу. 353] Демофоонта, коли був при ній, не так сильно Філліда 354]     Прагнула, аніж тоді, як на вітчизну відплив. 355] Будучи в мандрах, Улісс розпікав Пенелопу жагою, 356]     За Фалакідом зійшла й Лаодамія в Ащ. 357] Лиш не надовго відходь: журба розвівається з часом — 358]     Давню, далеку любов хутко замінить нова. 359] Не повертавсь Менелай — ув обіймах любовника—гостя, 360]     Щоб не тремтіти вночі, грілась Єлена колись. 361] Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від'їхав, а дома 362]     (Верх божевілля!) удвох гостя й жону залишив! 363] Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче, 364]     Повну кошару овець — вовкові, жителю гір! 365] Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він 366]     Те, що й ти б учинив, що учинив би будь—хто. 367] Винен ти сам, адже дав їм і час для перелюбу й місце — 368]     Чи випадало б жоні не скористатися тим? 369] Справді—бо: мужа нема, зате гість є побіч люб'язний, 370]     Врешті, страшно самій в спальні порожній лежать! 371] Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину: 372]     Не змарнувала, кажу, мужа свого доброти. 373] Все ж ні кабан, коли іклом своїм блискавично вкладає 374]     Зграю мисливських собак, гнівом таким не кипить, 375] Ані левиця, коли молоком своїх діток годує, 376]     Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, — 377] Як паленіє жона, підстерігши блудницю на ложі 378]     Мужа: обличчя її — лютості образ живий. 379] Що їй вогонь, що їй меч? Усяку пристойність забувши, 380]     Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її. 381] Зраду подружню і ложа ганьбу відомстила на власних 382]     Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка. 383] Ластівка — другий зразок материнської люті сліпої: 384]     Носить на грудях своїх крові синівської знак. 385] Ось що руйнує любов, хоч яка була б сильна, доладна, 386]     Тим—то на злочин такий, хто обережний, не йде. 387] Втім (хай боронять боги!) не велю тобі буть однолюбом: 388]     Навіть поважній жоні не спромогтись на таке! 389] Бавтесь, лише свій переступ трактуйте як витівку скромну, 390]     Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим. 391] Не обдаровуй одну, раз про це може інша дізнатись, 392]     Не об тій самій порі ти на спіткання ходи. 393] Щоб не застукала ревна тебе десь у закутку знанім, 394]     Місце нове кожен раз любці своїй визначай. 395] Що написав їй — уважно проглянь: жінки—бо здебільша 396]     Вміють читати ще й те, що за рядками стоїть. 397] Рану відчувши, за кривду — кривдою платить Венера: 398]     Що допікало самій — іншого те вже пече. 399] Поки одній лиш був вірний Атрід, то й вона залишалась 400]     Вірною; схибив Атрід — блуд передався жоні. 401] З болем почула, що Хріс, хоча лавр мав і стрічку священну, 402]     Все ж не домігся того, щоб одпустили дочку. 403] І про твої, полонянко Лірнеська, страждання почула, 404]     Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну. 405] Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама 406]     (Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став). 407] Сина Тієста тоді допустила до серця й до ложа — 408]     Так ось помстилась вона за неприхований блуд. 409] Що приховаєш як слід, а назовні воно таки вийде — 410]     Хоч очевидним було б — ти заперечуй геть все. 411] І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто: 412]     Все це — ознаки душі, що манівцями пішла. 413] От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах, 414]     Тільки вони, пам'ятай, ревнощам край докладуть. 415] Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе 416]     Пити, та всім цим, кажу, тільки затруїш себе. 417] Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви, 418]     Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма. 419] Та, що затінений Ерік посіла, не хоче, щоб так ось 420]     Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх. 421] Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати 422]     Й з наших городців траву, що розворушує хіть, 423] Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих, 424]     Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок 425] Та чи тобі, Ератб, — ти ж учена — вдаватись до чарів? 426]     Тож на вторований шлях біг колісниці зверну. 427] Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати, 428]     Зараз навчись, як її явною маєш робить. 429] Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим 430]     Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої. 431] Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає, 432]     Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір. 433] А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло 434]     Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він. 435] Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне: 436]     Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть. 437] Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,— 438]     Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать. 439] Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись: 440]     Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий. 441] Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле 442]     Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе. 443] Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє, 444]     Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком. 445] Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй, 446]     Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона. 447] Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого 448]     Сльози струмками не раз краля ображена ллє! 449] Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує — 450]     Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп. 451] Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся, 452]     Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку! 453] Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого, 454]     Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла. 455] "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго: 456]     Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає. 457] Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила, 458]     Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб. 459] Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю! 460]     Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів. 461] Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же 462]     Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона. 463] Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши, 464]     Ласка народжена тут, де вибачають за все. 465] Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки, 466]     Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна! 467] Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало: 468]     Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще. 469] Потім над землями небо знялось, суходіл оточили 470]     Води; що вкупі було — стало собою тепер. 471] Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря, 472]     Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли. 473] Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали, 474]     Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах. 475] Ліс був житлом для них, трави — поживою, постіллю — листя, 476]     Довго не знали гурта — кожен ходив одинцем. 477] Кажуть, їх грубі серця від солодкої хіті зм'якшились: 478]     Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли. 479] Що їм робить, без наставника знали: Венера звершила 480]     Ще без мистецтва в той час діло солодке своє. 481] Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати, 482]     З ким поєднати любов, знає і риба в воді; 483] Сарна за оленем йде; змія до змії підповзає; 484]     Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним. 485] Рада вівця барану, під биком розкошує корова, 486]     Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза. 487] Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу, 488]     Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців. 489] Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб — 490]     Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль; 491] І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб, 492]     Хай ти пішов манівцем, — зробить невинним тебе. 493] Поки таке я снував, Аполлон, що з'явився раптово, 494]     Ліри своєї струну золотосяйну торкнув; 495] Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога — 496]     Лавр; перед зором моїм став боговитий співець. 497] Далі до мене: "Наставнику, — мовить, — легкої любові, 498]     Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди: 499] Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі 500]     Напис, веління таке: "Сам себе спершу пізнай!" 501] Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити 502]     І до своєї снаги діла шукати собі. 503] Видався вродою хтось — то нехай скористається нею, 504]     Шкіра шовкова — як спить, хай не ховає плеча. 505] Хто ж до розмови меткий, тому зовсім не треба мовчати, 506]     Гарно співаєш — співай, п'єш собі гарно — то пий! 507] Лиш, коли бесіда йде, не хизуйся своїм красномовством, 508]     Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!" 509] Так от повчає нас Феб, тож повчімось у вчителя — Феба: 510]     Що то була б за пиха — віри не йняти богам! 511] Ну, а по суті: хто вміло кохатиме — той переможе, 512]     Той із мистецтва мого все почерпне, що хотів. 513] Що прийняла — не всякчас повертає сторицею нива, 514]     Суднам хистким не всякчас подув сприяє в путі. 515] Тим, хто кохає, не часто щастить, не щастить — найчастіше, 516]     Слід готуватися їм до нелегкого життя. 517] Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі, 518]     Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів, 519] Скільки в скойок у ріні, вважай — стільки горя в любові: 520]     Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч. 521] "Дома нема її", — збрешуть тобі — хоч ти любку, можливо, 522]     Вгледиш, та вір, що нема, власному зору — не вір! 523] Двері зачинять вночі, дарма, що впустить обіцяли, — 524]     Стерпіти мусиш і це — просто на землю лягай! 525] Може, й служниця—брехунка гукне, ще й пихато: "А хто це 526]     Тут під ногами у нас, наче колода, лежить?" — 527] Ніжно до грубої служки звернись, до дверей самих, врешті, 528]     Знявши вінок із чола, — ружами їх ушануй! 529] Схоче впустити — ввійди; не захоче — йти геть доведеться: 530]     Чемний не стане, затям, надокучати комусь. 531] "Що за настира такий!" Ти ж не хочеш од неї почути 532]     Слів цих. Не вік же вона в настрої буде лихім! 533] І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї; 534]     Щастям для себе вважай ніжки її цілувать! 535] Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе, 536]     Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі! 537] За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки 538]     Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема. 539] Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого 540]     Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш. 541] Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні: 542]     Це з—між моїх настанов найголовніша, повір. 543] Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй, 544]     Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде. 545] Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне, 546]     Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш. 547] В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини — 548]     Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий. 549] Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки, 550]     Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав? 551] От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю, 552]     їй дорікав я за це — груба, нестримна любов! 553] Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того, 554]     Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні. 555] Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні, 556]     Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже. 557] Тож не спішіть, юнаки, ваших любок ловить на гарячім: 558]     Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи! 559] Спіймані люблять палкіш: коли блудять однаково двоє, 560]     Значить, завзято вони йтимуть своїм манівцем. 561] Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба, 562]     Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав. 563] Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою, 564]     З грізного бога війни раптом коханцем зробивсь. 565] Тут же й сама (бо хто б міг ласкавістю з нею рівнятись?) 566]     Войовникові без слів, без дорікань піддалась. 567] Як же то, кажуть, вона насміхалась, пустунка, над мужем: 568]     Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кривий! 569] Часто при Марсові, наче Вулкан, жартома шкутильгала — 570]     Врода й грайливість ота вкупі так личили їй! 571] Близькість свою лиш спочатку вони в таємниці тримали, 572]     Тільки спочатку їх блуд ще зарум'янитись міг. 573] Сонце викрило їх (чи б міг одурити хтось Сонце?) — 574]     Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона. 575] Приклад невдалий ти, Світоче, дав: таж вона за мовчанку 576]     Гарний'дарунок тобі — лиш попросив би — дала! 577] Ну, а тим часом Вулкан і над ложем і довкола нього 578]     Сіті розставив тонкі — годі їх спостерегти — 579] Й ніби на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа, 580]     Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких. 581] Свідків скликає Вулкан… А було там на що подивитись! 582]     Кажуть, Венера ледь—ледь втримати сльози могла. 583] Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити: 584]     Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали. 585] Хтось із присутніх на жарт: "Раз тобі, наймогутніший Марсе, 586]     Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!" 587] Лиш на твоє, Моревладче, прохання Вулкан змилостививсь — 588]     Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф. 589] Цим одного ти, Вулкане, домігся: раніше кохались 590]     Нишком, а в наші часи? Сорому — мов не було! 591] Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався: 592]     Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло! 593] Й ви не чиніте того! Спіймавшись, Венера не зичить 594]     Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать. 595] Отже, не став на суперника пастки і не перехоплюй 596]     Писаних нишком листів, тих, що вістують любов. 597] Хай перехоплюють чоловіки, якщо зайде потреба, — 598]     Ті, хто робитиме це правом вогню і води. 599] Тут, уже вкотре кажу, про дозволені втіхи йде мова — 600]     Не для поважних жінок вірші грайливі сную! 601] Хто про Церерин обряд перед людом розводитись стане? 602]     Хто розголосить пісні самофракійськйх жерців? 603] То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати, 604]     Хиба найбільша зате — про таємницю плескать. 605] Тож по заслузі Тантал—балакун умліває від спраги, 606]     Хоч у воді, й не сягне з гілки рясної плодів! 607] Надто Венера велить її таїнства всім шанувати — 608]     Хто язикатий, тому краще до неї не йти! 609] Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери, 610]     Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б'ють, 611] Все, їй належне, однак, — серед нас, у постійному вжитку, 612]     Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було. 613] Навіть Венера, скидаючи одяг, відводить лівицю 614]     Й, ледь повернувши її, сором приховує свій. 615] Тільки тварина будь—де, просто неба, годить своїй хіті — 616]     Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір. 617] Нашим же втіхам годяться і спальня, й зачинені двері, 618]     І покривало: не все ж має оголеним буть. 619] Хай вже не темряви — тіні жадаємо, врешті, — півтіні: 620]     Все ж не така виднота, як ото в сонячний день. 621] Навіть тоді, коли люд — чи дощі, чи спекота — під крівлю 622]     Ще не ховавсь, коли дуб їжу давав й окриття, — 623] Десь у печерах, дібровах єдналися, не просто неба, — 624]     Про соромливість, ще й як, дбав, кажу, первісний люд! 625] Нині ж забави нічні — це для нас наче славні діяння, 626]     Дорого платимо ми, щоб на хвалу заслужить. 627] Оком дівчаток пасеш. А для чого? Аби похвалитись 628]     Першому—ліпшому: "Глянь: цю я також обіймав!" 629] Тільки б на кожному кроці ти міг показувать пальцем, 630]     Тільки б неславу пустить, тільки підняти б на глум. 631] Все це дрібниці! Набреше, бува, з чого сам би сміявся: 632]     Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я! 633] Всіх не торкнеться, це так, та зачепить ім'я — і неслава 634]     Навіть на цноті самій темне тавро покладе. 635] Йди й запирай тепер, стороже клятий, ворота дубові, 636]     Двері міцні зачиняй хоч і на сотню замків — 637] Що з тих старань, як чутки розпускає брехливий коханець — 638]     Хоче, щоб вірили в те, в чому насправді програв. 639] Ми ж хіба зронимо скромне слівце про свій успіх любовний, 640]     А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать. 641] Перша засада — не бачити в подрузі вади якоїсь: 642]     Тут не один привітав короткозорість свою. 643] Чи дорікав крилоногий герой Андромеді за те, що 644]     Личко її чарівне надто вже смагле було? 645] Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась — 646]     Гектор її лиш один просто стрункою вважав. 647] Щось тобі прикре? Стерпи: стане милим. Докучливе? Згладить 648]     Час: лиш спочатку любов, пильна, завважує все. 649] Поки із стовбуром ще не з'єдналась прищеплена гілка, 650]     Навіть легкий вітерець може її відламать. 651] Та незабаром вона й буревію опертися зможе, 652]     Й дереву свіжу снагу, з ним поєднавшися, дасть. 653] Так день при дневі меншає вад у любки твоєї: 654]     Що неприємним було — згодом не є вже таким. 655] Запах бичачої шкіри, скажімо, гидкий на початку, 656]     Всоте понюхай її — запаху наче й нема. 657] Вадам ще й назвами можна зарадити: в дівчини шкіра — 658]     Мов іллірійська смола — буде "смаглявка" тобі; 659] Зиза — Венера; котра світлоока — буде Мінерва; 660]     Висохлу, ледве живу — зграбною тут же назви; 661] Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху: 662]     Що кожній ваді близьке, тим і приховуй її. 663] Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась 664]     Консулі: хай цьому лік цензор суворий веде. 665] Надто — коли відцвіла, коли весни її — вже позаду 666]     Й по волоскові щодня сивінь вискубує вже. 667] Є в цьому віці, навіть у старшому, чар свій, юначе: 668]     Ця нива жниво дає, цю — засівати пора. 669] Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі: 670]     Кроком нечутним ось—ось старість надсуне хмурна. 671] Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом, 672]     Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть, 673] Чи своє тіло, і міць, і труди віддавайте обранкам: 674]     Діло це теж бойове, здобич і тут чимала! 675] В старших кмітливості більше, завваж; до неї додай ще 676]     Досвід, а він лиш один робить з людини митця! 677] Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють — 678]     Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид. 679] Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати, 680]     Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр! 681] Щоб насолоди сягнуть, не треба таким заохоти: 682]     Тут як йому, так і їй рівна слугує жага. 683] Гидко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі 684]     (Ось чому рідше вдаюсь до хлопчаків по любов). 685] Що то за жінка, яка лиш тому віддається, що — жінка, 686]     В думці ж навіть тоді вовну завзято пряде. 687] Втіху давати з обов'язку? Ні, не для мене ця втіха! 688]     Будь ти хоч кралею з краль — ласки не треба мені! 689] Слухати любо зате, як вона зізнається в розкошах, 690]     Як поспішать не дає — хоче продовжити їх. 691] Хочу жагою потьмарені очі велительки бачить — 692]     Як, переможена, все ж млосно пручається ще. 693] Втіхи ті — не для зелених ще (так повеліла природа): 694]     Можна їх звідать лише після семи п'ятиріч. 695] Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх 696]     В амфори влите було — п'яного дайте вина! 697] Тільки розлогий платан — окриття від пекучого Феба, 698]     Та, що молодша, трава — надто шорстка для стопи. 699] Чи Герміоні б ти, а не Єлені надав перевагу? 700]     Горгу б хіба подивляв більше, ніж матір її? 701] Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера, 702]     Будеш, повір, смакувать щонайсолодші плоди! 703] Втім, нашу парочку вже прийняло втаємничене ложе: 704]     Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись! 705] Наймилозвучніша мова сама там без тебе пливтиме 706]     І бездіяльною там ліва не буде рука: 707] Знатимуть пальці, за що їм узятись на ніжних частинах 708]     Тіла, куди тайкома стріли пускає Амур. 709] Із Андромахою так забавлявсь найхоробріший Гектор — 710]     Не на одній лиш війні користь од нього була. 711] Так — із лірнеською бранкою велет Ахілл, як по битві, 712]     Втомлений, ложе м'яке тілом могутнім гнітив. 713] Пестив тебе, Брісеїдо, руками, що кров'ю фрігійців 714]     Часто багрились, і ти не відтручала тих рук! 715] Може, й сама грайливо тяглась до них, нездоланних, 716]     Як лиш до любощів хіть заполонила тебе. 717] Поспіх, повір мені, — тільки завада втіхам любовним: 718]     Крок по крокові тут, якнайповільніше йди! 719] Знайдеш місця, що до них дає з радістю жінка торкатись, — 720]     От і торкайся до них, соромом тут не в'яжись! 721] Сам же помітиш в очах її мовби вогні перелітні: 722]     Так по тремтливій воді сонце, бува, пробіжить. 723] Далі почнуться жалі, воркотіння, зітхання солодкі 724]     Й ті, що забаві такій гарно сприяють, слова. 725] Лиш під вітрилом тугим не вихоплюйся ти вперед неї, 726]     Поперед тебе й вона поспіхом хай не пливе: 727] Разом ідіть до мети! Впадете водночас у знемозі — 728]     То привітайте себе: повною втіха була! 729] Тим і керуйсь, коли час є, коли тобі, мов крадієві, 730]     Страх не велить чимскоріш діло вести до кінця. 731] Ну, а коли зволікать небезпечно — до весел візьмися, 732]     Чвалом пусти скакуна, хвацько його приострож! 733] Ось і праці кінець! Тож подай мені, вдячне юнацтво, 734]     Пальму й чоло увінчай з мирту вінком запашним! 735] Як Подалірій був першим цілителем серед данайців, 736]     Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх, 737] Даром пророцтва — Калхант, войовничістю — син Теламона, 738]     Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак! 739] Шану складіть мені, чоловіки, як співця мене славте, 740]     Світом із уст у вуста ймення моє хай летить! 741] Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові зброю: 742]     Як володів нею він, так ви й себе покажіть! 743] Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях 744]     Напис залишить такий: "Учнем Назона я був". 745] Хочуть, однак, послухать мене також ніжні дівчата: 746]     Книги наступної зміст — це настанови для них.