Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91» онлайн - страница 159
Зенна Гендерсон
Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.
Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.
Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…
Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…
Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.
У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.
Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.
— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.
— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?
— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.
— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.
— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..
— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.
— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?
— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?