Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91» онлайн - страница 120

— Забагато честі, — почув він.

Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.

— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.

— Зосередьтеся, — долинуло до нього. — Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.

— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.

— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.

— Бо заблукаєш на зворотній дорозі, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.

— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тищо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.