Читать «Хатина дядька Тома» онлайн - страница 3

Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.

— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.

— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.

Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.

— Ну, то забирай його,— сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.

— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря.— Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.

— Я не хочу наживати на ній багатства,— сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.

— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?

— Містере Гейлі, я не продаю її,— відказав Шелбі.— Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.

— Ет, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.

— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні,— рішуче промовив Шелбі.

— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.— Погодьтеся, щ я заправив з вас по-божому.

— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.

— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.

— Не хотів би я його продавати,— замислено промовив містер Шелбі.— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір’ю.

— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб’язок, і вона враз яро все забуде.