Читать «Щоденник Миколки Синицина» онлайн - страница 8
Микола Миколайович Носов
— Та чи даси ти мені, зрештою, заснути! — засичав Павлик.
— Почекай, зараз заснеш, — сказав я і… зачепився ногою за жердину.
Жердина встала — і весь курінь повалився прямо на нас.
— Ось тобі! Докрутився! — закричав Павлик.
Сергійко прокинувся, висунувся з-під гілок і спантеличено подивився навколо.
— Що це за жарти? — закричав він.
— Ніякі не жарти! — каже Павлик. — Просто оцей бегемот повалив курінь! Ну, вставайте, чи що, лагодити будемо.
Ми вилізли з-під уламків куреня і в сутінках заходилися відновлювати зруйновану будівлю.
Ніч спадала швидко, і ми наледве встигли сяк-так поставити курінь. Як тільки все було готове, я заліз у нього перший і ліг посередині.
— А ти чому на моє місце вмостився? — здивувався Павлик.
— Тут місця ненумеровані, — кажу я. — Це тобі не театр.
Він хотів виштовхнути мене, але я не піддався. Павлик ліг скраю і сердито засопів. Він довго перевертався. Видно, не дуже зручно було лежати. Я теж довго не міг заснути. Все-таки якимсь дивом я нарешті заснув. Не знаю, чи довго я спав, і навіть не пам'ятаю, що мені снилось, та раптом щось як лусне мене по голові! Я вмить прокинувся і довго не міг утямити, що скоїлося. Поступово я догадався, що курінь знову повалився і мене вдарило по голові жердиною. Навколо було темно. Небо над нами чорніло, як сажа, тільки зірки миготіли на ньому. Ми знову вибралися з-під уламків куреня.
— Що ж, треба знову лагодити, — каже Сергійко.
— Полагодиш тут, коли така темінь!
— Треба спробувати. Не сидіти ж нам просто неба.
Ми повзали в темряві серед гілок і розшукували жердини. Три жердини ми знайшли відразу, а четверта ніяк не знаходилася. Насилу ми її знайшли, та, поки шукали, загубились ті три жердини, що вже були знайдені. Нарешті ми їх знову знайшли. Павлик хотів ставити жердини і раптом каже:
— Почекайте, а де ж наше місце?
— Яке місце?
— Ну, де наші рюкзаки.
Ми блукали в темноті і розшукували рюкзаки, але їх ніде не було. Тоді ми вирішили побудувати курінь на новому місці. Павлик ставив жердини, а ми з Сергійком обдирали кущі і носили гілки.
— Слухай, — закричав раптом Сергійко, — іди-но сюди — тут багато наламаних гілок!
Я підійшов і наткнувся на цілу купу гілок, що лежали на землі. Ми притягли Павликові по оберемку і повернулися по решту гілок.
— Стій, — каже Сергійко, — тут іще щось лежить.
— Де?
— Ось під гіллям. Якийсь неначе мішок.
Я нагнувся і намацав у темноті мішок.
— Справді, — кажу. — Мішок, чимось напханий. І ще один тут.
— Правда! — ахнув Сергійко. — Два мішки, як пні.
— То ми з тобою дурні, як пні, — кажу я.
— Чому?.
— Тому що це наші рюкзаки. Дивись, ось іще й третій.
— Справді! А я й не докумекав відразу!
Ми покликали Павлика і сказали, що знайшли старе місце.
— А там уже курінь готовий, — каже він.
— Ну, перенесемо туди наші речі, і справі кінець.
Ми взяли рюкзаки і пішли до куреня. Я поспішив першим, щоб зайняти місце посередині, і ходив-ходив навколо куреня, але ніяк не міг відшукати входу.
— Де ж вхід? — питаю.
— Ах, щоб тебе! — каже Павлик. — Забув зробити вхід, з усіх боків гіллям заклав!