Читать «Баранкін, будь людиною!» онлайн - страница 15
Валерий Владимирович Медведев
Ми покружляли в повітрі і знову сіли на дерево. На дереві не було жодного горобця.
Гілка, на яку ми сіли, виходила до сонця. Сонечко пригрівало, немов улітку.
З задоволенням втягуючи голову в плечі, я вже збирався сховати її під крило, як раптом у мене над вухом щось противно свиснуло. Потім ляснуло. Посипалось листя. Ну, що ще таке? В чому справа? Я розплющив очі і глянув униз.
ПОДІЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
Далекобійна рогатка з оптичним прицілом
Біля лавочки, на котрій ми нещодавно сиділи з Костем Малиніним, стояв мій сусід по квартирі, пелехатий Венька Смирнов, і противно мружився. В руках у нього була рогатка з оптичним прицілом. Рогатку я впізнав одразу. Ніхто, крім мене, не робив таких далекобійних рогаток.» Веньчину рогатку теж змайстрував я за його власним проханням. Венька дивився на мене в оптичний приціл. Я дивився на Веньку. На Веньчиному обличчі було написано: «Не влучив! А жаль…» Так… Мало того, що мене ледве не з'їла кішка, тепер в мене стріляють з рогатки, зробленої моїми ж руками!
— Ну, зажди, Венько! — цвірінькнув я з дерева. — Стривай, пелехатий! Коли я знову перетворюся на людину, я тобі покажу, як стріляти в мене з рогатки!
Не звертаючи жодної уваги на моє цвірінчання, Венька нагнувся і почав шукати камінця. Ми з Костем перезирнулися і, не домовляючись, кинулися навтьоки. Я вирішив полетіти подалі від нашого двору, від кицьки Муськи, від пелехатого Веньки з рогаткою, від цих негостинних задерикуватих горобців. Ми пролітали один двір за другим. З висоти нашого пташиного польоту з'ясувалося, що в нашому місті кішок було куди більше, ніж я гадав, коли був людиною. Хлопчаків з рогатками теж було чимало. Це відкриття мене засмутило. Із свого невеликого горобиного досвіду я уже встиг зрозуміти, що будь-яке знайомство з кішкою чи рогаткою може погано закінчитися для» горобців.
Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.
— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!
— Я стомився!
— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!
— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!
— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!
Я нагледів згори невеличкий сквер і спланерував униз.
— Можеш відпочивати, — сказав я Костю, коли він слідом за мною впав на гілку.
Кость підняв крило і вже хотів сховати під нього голову, та раптом над нами пролунав голос:
— Ось вони де, ледарі! Я їх послала по солому, а вони гріються на сонечку! Славні синочки!..
ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері
Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.
— А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.
— Ні-чо-чо-чого не розумію! — шепнув мені Кость. — Чому вона називає себе нашою матусею?