Читать «Кров кажана» онлайн - страница 5

— Привіт, золотко! — сказав він, одверто розглядаючи мене з ніг до голови. — Ми від Сухого.

— Я не призначала зустрічі ні сухому, ні мокрому. Що треба?

— Де Нестор?

— На фірмі, — стенула я плечима.

— У нього, вважай, уже фірми немає. Ти впевнена, що він не вдома? Ти…

— Тикати будеш цибулю в землю, — сказала я. — Якщо доживеш до весни.

— Я туди зарию когось іншого, — він перестав посміха тись, але рот так і лишився навскоси. — Знаєш кого? Своїх боржників. Так і передай Нестору. Завтра останній строк.

Не буде грошей — хай теше собі пам’ятника, це він уміє.

Але перед тим заберемо все разом з оцією хавірою. Ясно?

Не знаю, що тоді на мене найшло. Можливо, тому, що зі мною ще ніхто не дозволяв собі так розмовляти, як цей глистюк, можливо, він зачепив моє самолюбство, але я сказала:

— Закрий своє криве сурло! Фірма належить мені, і дім оцей мій, і машина, і чоловік також мій… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собі на кривому нюхалі: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому нена роком зіпсуєш настрій, а він через це забуде парасольку, потрапить під дощ і підхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумів?

Я вималювала на своєму самовпевненому фейсі таку щасливу усмішку, що йому геть заціпило.

— Усе — питаю?

— Ні, не все, — нарешті пустив з рота пару глистюк чи, може, збільшений у мільярд разів сперматозоїд. — Що таке «шутий»?

— А ти й цього не знаєш? Безрогий, ось що! Але роги в тебе обов’язково виростуть, не хвилюйся, — сказала я. — Якщо ще трохи протягнеш, то намацаєш їх на своїй довбешці. А тепер чухай звідси! Поки вітер без сучків.

Я повернулася й повихляла від нього тією хижою ходою, яка не лишала йому жодного шансу, — так ходять фатальні жінки, котрі притягують до себе чоловіків, як безодні Сцілли й Харибди притягують мореплавців, а потім майже так само, як Сцілла й Харибда викидають на берег уламки кораблів, вони, ці жінки, викидають на смітник уламки чоловічої чести.

Коли зайшла в дім, лиш тут мене почало трясти. Де й поділася та напускна хоробрість, за якою насправді чаївся задавнений страх. Страх, що вже розростався у розпач. Так само, як розросталися наші борги, які Нестор плодив із дивовижною легкістю і яким, я знала, ніколи не буде кінця, бо вони на відсотках плодилися вже й самі. «Брехня, прор вемося», — часто повторював мій чоловік, однак я бачила, що він і сам не йме тому віри, вона, та віра, витекла з нього давно, зосталася хіба якась крапля надії на сліпий, але щасливий випадок. Сам винен.

Колись він розпочав справді нормальний бізнес, хоча й із мінорним забарвленням (либонь, і в тому був свій особливий знак) — відкрив власну фірму з виготовлення надмогильних пам’ятників. Не з доброго дива, звичайно, адже був професійним скульптором, та коли з відомих причин урвалися замовлення на ліплення різних героїв, особливо ж Леніна, за якого раніше платили скажені гроші найзлиденніші колгоспи, сільради, заводики (на професій ному сленґу скульпторів це називалося «ліпити Льопу»), тоді й довелося подумати про інший шмат хліба. Тим часом із фалоса кримінальної демократії повискакували нові сперматозаври, котрі поперли один поперед одного до виживання, а згодом і на цвинтарі стали змагатися між собою за краще місце у царстві тіней. Вони зводили собі такі помпезні пам’ятники та мавзолеї, що бідному Льопі — вмитися разом з диктатором Домініканської Республіки Трухільйо, хай Бог простить, що згадую так небіжчиків.