Читать «Кров кажана» онлайн - страница 117

— Гм… А це що таке? Курячий бог? На щастя.

Я відразу впізнала його. Це був кирик. Кругленький білий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.

— Віддайте, це мій! — кинулась я до нього. — Я його загубила!

— Ваш, то й ваш, — сказав Притула. — Тримайте.

Він повернувся й пішов, так і не розкуривши свою чарів ну люльку борульку. Це таки був геніальний слідець, який, просто граючись, без найменших зусиль віднайшов мого кирика в одну мить. Ніби його хтось туди підкинув.

Я тримала в руці цей камінчик і чула, як із нього струмує у мене тепло. Тепло і спокій.

— Дякую! — закричала я вслід Притулі, а коли він огля нувся, помахала на прощання рукою, як давньому прияте леві.

Він зупинився, все ще міркуючи своєю абсолютно круг лою голівкою, розкурювати йому люлечку чи ні, потім, як щось згадав, підняв угору вказівний палець.

— О! Що я ще хотів поспитати, Анастасіє Михайлівно…

Він повернувся й поволеньки підійшов до мене.

— Не знаю, чи це вам цікаво буде, чи ні, та хотів сказати ще ось яку штуку. Дуже вже потайний цей отець Серафим.

Коли його арештовували, то виявилося, що з ним живе ще хлопчик, синок його. Дуже дивне хлопча, якого ніхто ніколи не бачив, хоч воно вже чималеньке, років на сім показує. І ні метрики на нього немає, нічого. Привезли в інтернат, а воно зовсім дике. Ще й атавізм у нього: хвостик на куприку. І майже не говорить. Питають у нього, як звуть, каже: «Нікуб». То я хотів поспитати у вас, Анастасіє Михайлівно, чи не доводилося вам щось чувати про цю дитину?

— Нікуб?..

Я тільки рота розкрила, та Притула мене вже не слухав.

Там, де він щойно стояв, у повітрі лише тремтіла хмарка сизого диму від його люльки борульки, але й вона швидко розтанула.