Читать «Жінка у білому (на украинском языке)» онлайн - страница 415

— А ви всі такої самої думки? — спитав я, ступивши до них кілька кроків і показуючи на мою дружину.

Відповідь на моє запитання була приголомшлива. В далекому кутку зали на ноги звівся один із найстаріших селян Ліммеріджа, а за ним умить підвелась і вся решта. Я досі бачу перед собою його чесне, обвітрене обличчя, його сивину. Він виліз на підвіконня, змахнув важким пужалном над головою і закричав:

— Ось вона, жива й здорова, хай благословить її Господь! Нумо, люди, привітаймо її! Хай живе Лора Ферлі!

Залунали оглушливі, радісні вигуки, знов і знов, — я ніколи не чув милішої музики! Селяни, школярі, що з'юрмилися на моріжку перед будинком, підхопили ці вітальні поклики, аж луна пішла по всьому Ліммеріджу. Селянки наввипередки добивалися до Лори, кожна хотіла перша потиснути їй руку, плачучи на радощах та благаючи її саму не плакати й заспокоїтись. Лора так знесиліла від хвилювання, що я мусив узяти її на руки й винести з приміщення. Там я передав її Меріан — Меріан, що завжди була вірною нашою опорою, Меріан, чия мужність не зрадила її і нині.

Зоставшись один біля дверей, я подякував усім від імені Лори й від себе й попросив піти за мною на цвинтар, щоб побачити, як буде стерто фальшивий напис на надгробку.

Всі вони пішли за мною і приєдналися до гурту селян, що зібралися коло могили, де вже чекав на нас різьбярів підмайстер. В глибокій тиші пролунав перший удар різця по мармуру. Ніхто не зронив і слова, жодна душа не ворухнулась, поки не зникли три слова: «Лора, леді Глайд...» Тоді з багатьох грудей вирвалось полегшене зітхання, от ніби всі відчули, що останні сліди злочинної змови змито з самої Лори. Помалу юрба почала розходитись. Вечоріло, коли стесане було останнє слово напису. Згодом на його місці викарбували тільки один рядок: «Анна Катерік. 25 липня 1850 року».

До будинку я повернувся досить рано й ще встиг попрощатися з містером Кірлом. Він, його клерк і Джон Оуен вирушали в Лондон вечірнім поїздом. Тільки-но вони поїхали, як мені передали зухвалу цидулу містера Ферлі — його винесли з їдальні геть розбитого, коли селяни вітальними вигуками відповіли на мій заклик. У своїй цидулі він посилав нам свої «найкращі вітання» й цікавився, «чи бажаємо ми зупинитися в його домі». На відповідь йому я написав, що та мета, заради якої ми тільки й переступили поріг його дому, вже досягнута, що я «не бажаю зупинятися ні в чиєму домі, крім свого власного», і що містер Ферлі може нітрохи не боятися побачити нас чи почути про нас знову. Ми пішли ночувати на ферму до наших друзів, а наступного ранку мешканці всього села і всі околишні фермери проводжали нас до самої станції. З їхніми найщирішими, найсердечнішими побажаннями ми й поїхали назад, у Лондон.

Зелені пагорби Камберленду танули вдалині, а я згадував, од самого початку, наше печальне минуле й ту довгу, тяжку боротьбу, що вже була позаду. Дивно було озиратися назад і розуміти, що матеріальна нужда, позбавивши нас надії на будь-чию сторонню допомогу, хай і непрямо, але посприяла нашому успіху, бо змусила мене діяти самостійно. Були б ми досить багаті, щоб звернутися по допомогу до закону, — до чого все це призвело б? За словами містера Кірла, ми навряд, ще й дуже навряд чи виграли б судовий процес, а швидше всього — програли б, що й підтвердили події. Закон нізащо не надав би мені змоги побачитися з місіс Катерік. Закон нізащо не зміг би примусити Песку стати караючим мечем, щоб вирвати у графа його сповідь.