Читать «Шукач (Стрілець). Темна вежа I» онлайн - страница 128

Уяви весь пісок пустелі Мохейн, яку ти перетнув, ганяючись за мною, і уяви мільярди всесвітів — не світів, а всесвітів, — уміщених у кожній піщинці. А в кожному всесвіті — незліченна кількість інших. Ми вивищуємось над цими-всесвітами зі своєї травинки, з цього жалюгідного привілейованого становища. Одним ударом чобота ти можеш відправити мільярд мільярдів світів у темряву, і їхньому ланцюгові ніколи не буде кінця.

Розмір, стрільцю… розмір…

Але давай підемо ще далі. Припустімо, що всі світи, всі всесвіти сходяться до певного вузла, єдиного стрижня. До Вежі. А в ній — сходи, що, можливо, ведуть до самого Бога. Чи насмілишся ти, стрільцю, піднятися цими сходами? А раптом над усією нескінченною реальністю є Кімната?…

Ти не наважишся.

І відлуння цих слів прокотилося в голові стрільця: Ти не наважишся.

VI

— Але є той, хто наважився, — сказав стрілець.

— Та хіба? І хто ж це?

— Бог, — тихо мовив стрілець. Його очі зблиснули в пітьмі. — Бог наважився… чи той цар, про якого ти говорив… або… може, кімната порожня. Що ти бачиш, провидцю?

— Я не знаю. — Тінь страху промайнула удавано ласкавим обличчям чоловіка в чорному, м'яка й темна, немов крило канюка. — Крім того, я не шукаю відповідей. Це було б нерозумно.

— Боїшся впасти мертвим від удару блискавиці?

— Швидше боюся… розплати.

І чоловік у чорному замовк. Ніч була дуже довга. Над їхніми головами в усій своїй величній красі розкинувся Чумацький Шлях. Але в пустці між його яскравими небесними ліхтарями було щось жахливе. Стрілець спробував уявити відчуття, що виникло б, якби чорнильні небеса розверзлися і звідти линув потік світла.

— Багаття, — сказав він. — Мені холодно.

— Сам розклади собі, — сказав чоловік у чорному. — У дворецького нині вихідний.

VII

Стрілець задрімав, а коли прокинувся, то побачив, що чоловік у чорному роздивляється його з якоюсь нездоровою жадібністю.

— Чого витріщився? — згадався старий, як світ, вислів Корта. — Сідниці своєї сеструхи побачив?

— Звісно, ні, я витріщаюся на тебе.

— Ну то припини. — Він поворушив попіл багаття, зруйнувавши точний візерунок ідеограми. — Мені це не подобається. — Він подивився на схід, чи, бува, не зійшла зоря, але ніч усе не кінчалася.

— Шукаєш світла зорі? Так швидко?

— Я створений для світла.

— А, ну звісно! Як неввічливо з мого боку забувати про таке! Але ми ще не закінчили розмову. Нам з тобою ще багато про що треба поговорити. Так наказав мені мій цар і владика.

— Хто твій цар?

Чоловік у чорному посміхнувся.

— Тоді казатимемо один одному правду? Більше ніякої брехні?

— А я думав, ми й так говоримо правду.

Проте чоловік у чорному наче й не чув слів Роланда.

— Поговорімо начистоту, як чоловік із чоловіком. Не як друзі, а як рівні? Такі пропозиції роблять не часто, Роланде. Тільки рівні кажуть один одному правду, от що я думаю. Друзі й коханці постійно брешуть і заплутуються у власноруч сплетеній павутині турботи і уваги. Як це стомлює!