Читать «Шукач (Стрілець). Темна вежа I» онлайн - страница 127

— У чому ж тоді суть?

— Найбільша загадка Всесвіту — не життя, а розмір. Розмір містить у собі життя, а Вежа обіймає в собі розмір. Дитина, що завжди на «ти» з усім дивовижним, питає: «Тату, а що там, над небом?» І батько відповідає: «Чорний космос». Дитина: «А що за космосом?» Батько: «Галактика». Дитина: «А за галактикою?» Батько: «Інша галактика». Дитина: «А за іншими галактиками?» Батько: «Цього не знає ніхто».

Розумієш? Розмір сильніший за нас. Для риби озеро, у якому вона живе, — це її Всесвіт. І про що вона думає, коли її, підчеплену на гачок, ривком витягають крізь сріблясту товщу існування в інший Всесвіт, де повітря — смерть, а світло — блакитний безум? Де велетенські двоногі тварини без зябер пхають її в задушливу чорноту ящика і накривають мокрою травою, залишаючи помирати?

Або візьмімо для прикладу кінчик олівця і збільшмо його. Рано чи пізно, як грім серед ясного неба, на нашу голову впаде розуміння: а кінчик, виявляється, не суцільний! Він складається з атомів, що вирують і крутяться, наче трильйон скажених планет. Те, що здається нам щільним і нерозривним, — насправді лише не туго сплетена сітка, сплетена силою тяжіння. І відстані між цими атомами з перспективи їхнього власного розміру можуть становити цілі ліги, провалля, вічності. Сам атом складається з ядра і протонів та електронів, що обертаються довкола нього. Можна подивитися й глибше — на ще менші частинки. А що ж там? Тахіони? Чи ніщо? Авжеж, ні. Усе у Всесвіті заперечує Ніщо. Говорити про якийсь там кінець абсурдно.

Уявімо собі, що ти летів-летів і вилетів до краю Всесвіту. Думаєш, там стоїть паркан і висить знак «ТУПИК»? Ні. Можливо, там буде щось тверде й кругле, наче яйце, яким його бачить курча зсередини. І якщо тобі вдасться продовбати отвір у тій шкаралупі (чи знайти двері), уяви собі, яке потужне світло проллється крізь отвір на краю Всесвіту! А раптом, визирнувши, ти побачиш, що весь наш Усесвіт — лише частинка одного атома, який гойдається на травинці? Чи змусить це тебе замислитися над тим, що, спалюючи просту гілочку, ти пускаєш із димом вічність вічностей? Що існування — це не одна нескінченність, а незліченна кількість нескінченностей?

Можливо, ти бачив, яке місце наш Усесвіт посідає в порядку речей. Це місце атома на травинці, не більше. А раптом усе, що ми осягаємо розумом, від мікроскопічного віруса до далекої туманності Кінська Голова, міститься в одній травинці, котра проіснувала усього лише один сезон в якомусь іншому потоці часу? А якщо таку травинку зріжуть косою? Коли вона почне гинути, то чи не просотається гниль у наш Усесвіт і наші життя? Чи не почне все навколо жовкнути і засихати? Певно, це вже відбувається. Ми кажемо, що світ зрушив з місця. А насправді він просто почав засихати.

Подумай, стрільцю, які ми малі й жалюгідні перед лицем такого стану речей! Якщо Бог справді все бачить, невже Він стане перейматися тим, аби встановити справедливість серед якогось одного рою мошок, якщо цих роїв безліч? Невже Його око бачить, як падає горобець, якщо цей горобець менший за атом водню, що плаває сам по собі в глибинах простору? І коли Він справді все це бачить… то яка природа такого Бога? Де Він живе? Як можна жити за межами нескінченності?