Читать «Елементал» онлайн - страница 79

Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! - таке довге довге життя подарував Ти мені, людині жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.

Пробач і ти мені, мій надійний літаче, що не зношуєшся під час горизонтального польоту, вибачте мені, всі пасажири, якщо я когось образив бодай убогою думкою, особливо прости мені ти, моя пташко, хай береже Господь твою ніжну шийку із синіми прожилками. Із непідробним каяттям я складаю щиру подяку тобі, дорога Москво, і всім москвичам, живим і убієнним, і всім усім, кого я зустрів на прямій дорозі, що так підступно й невідворотно розчахується на три шляхи, серед яких жодного немає щасливого. Та я за всіх вас молюся. Амінь.

Це все.

«Боїнґ» рішуче ляга на крило, так, що навіть я, із другого крісла від ілюмінатора, бачу жовто зелену пелену моря і гирло тихої річки Рони. Це все. Це Марсель.

- Хедо…

Вона мовчить, тільки її нігті впиваються у мою долоню.

- Хедо… Я хочу, щоб ти знала… я…

- Не треба, - каже вона. - Не треба, бо я зараз справді почну кричати.

Це все. Зараз її в аеропорту заберуть назав жди. То я вигадав собі ті запорошені платани і той корабель для останньої втіхи. В Марселі є платани, порти, кораблі, тільки Хеду заберуть зараз і назавжди. Навіки. Напевно, мені навіть не дадуть побачити, хто її зустрічатиме, хоч мені дуже хотілося б… Ні, не думаю, що там буде хтось із тих, що повернулися з того світу, але я хотів би, дуже хотів би побачити, хто замінить мене біля неї. Мені навіть здавалося, що я маю на це право, заслужив його чесно й сумлінно, це право, адже готовий був вийняти своє око за одну її волосину і, хлібом клянуся, поклав би за неї життя.

- Хедо…

Зараз кров бризне з моєї долоні, о, як я ненавиджу кров, якби хто знав, як я її ненавиджу.

- Хедо, - кажу я. - Котигорошко не вбив своїх друзів.

- Яких друзів? - вона дивиться на мене пригаслими, далекими очима.

- Вернигору, Вернидуба і Крутивуса. Він їх не вбив.

- А що?

- Він їх покарав інакше. Він просто не покликав їх на своє весілля. А знаєш, чому?

Тому, що весілля не було. То вже люди приду мали казку. Був змій, був дідок із бородою на сажень, було підземне царство і королівна - усе це чиста правда. Не було тільки весілля.