Читать «Втрачений символ» онлайн - страница 324

«Якби наші предки побачили нас сьогодні, то, напевне, подумали б, що ми — боги».

Ленґдон вдивлявся в передранкову імлу, униз, у широченні обриси музеїв та монументів, і його погляд поволі повернувся до монумента Вашинґтона. Він уявив собі поховану в наріжному камені Біблію і подумав про те, що насправді слово Бога було словом Людини.

Він згадав про великий циркумпункт, умонтований у круглий майданчик біля підніжжя монумента, який височить на перехресті Америки. Раптом Ленґдон подумав про маленьку кам'яну скриньку, яку ввірив йому Пітер. Він пригадав, як цей кубик розкрився і утворив ту саму чітку геометричну фігуру — хрест із циркумпунктом усередині. «Навіть маленька скринька — і та натякала на це перехрестя».

— Дивись, Роберте! — вигукнула Кетрін, показавши на вершечок монумента.

Ленґдон підняв погляд, але не побачив нічого.

Але потім, придивившись, умить узрів.

Потойбіч парку на вершині гігантського обеліска блищала маленька цятка золотистого сонячного сяйва. Сяйна плямочка швидко яскравішала і більшала, виблискуючи на алюмінієвому кінчику горішнього каменя. Ленґдон зачудовано спостерігав, як цятка перетворилася на маяк, що завис над імлистим містом. Професор уявив собі напис на східній грані алюмінієвого вершечка і, на свій подив, збагнув, що кожного дня перші сонячні промені над столицею освітлювали одні й ті самі слова: Laus Deo.

— Роберте, — прошепотіла Кетрін. — Ніхто й ніколи не приходить сюди на сході сонця. Пітер хотів, щоб саме цей момент ми й побачили.

Леґдон відчув, як його пульс то пришвидшується, що яскравішим стає сяйво на монументі.

— Він сказав, що, на його думку, батьки-засновники недарма збудували такий високий монумент. Не знаю, чи це правда, але я знаю ось що: є закон, який забороняє будувати в нашій столиці щось вище. Назавжди.

Сонце виповзало з-за обрію позаду них, і сяйво поволі опускалося вниз по монументу. Ленґдон зачудовано спостерігав, майже фізично відчуваючи, як довкола нього небесні світила торують свій вічний шлях орбітами космічного безмежжя. Він подумав про Великого Архітектора Всесвіту і про те, як Пітер конкретно зазначив, що той скарб, який він хоче йому показати, може відкрити лише Архітектор. Ленґдон спочатку подумав про Ворена Беламі. Але помилився. Пітер мав на увазі іншого Архітектора.

Промені сонця видовжилися, і золотисте сяйво поглинуло увесь горішній камінь вагою тридцять три сотні фунтів. «Це — як людський розум, що набуває просвітлення». Потім світло почало спуск по монументу, який воно здійснювало кожного ранку. «Небеса рухаються до землі. Бог сполучається з людиною». Ленґдон подумав, що, коли настане вечір, відбудеться зворотний процес. Сонце пірне на захід, і світло знову підніматиметься з землі до небес, готуючись до нового дня.

Кетрін стояла поруч. Здригнувшись від холоду, вона пригорнулася до Ленґдона, і той обійняв її за плечі. Вони мовчки стояли пліч-о-пліч, і професор думав про все те, що він сьогодні дізнався. Він думав про обіцянку Кетрін, що невдовзі все має змінитися. Він думав про віру Пітера в те, що доба просвіти неминуче настане. А ще він думав про слова великого пророка, який колись сміливо заявив: «Ніщо не сховане так, що не стане відомим; немає такої таємниці, яка б не вийшла назовні».