Читать «Втрачений символ» онлайн - страница 293

І тепер Пітер стояв біля нього, промовляючи слова, які Малах майже не усвідомлював.

— Я збрехав тобі, — казав він. — Ти не залишив мені вибору. Якби я відкрив тобі справжнє Втрачене Слово, ти не повірив би мені й не зрозумів.

«Втрачене Слово — не циркумпункт?»

— Істина полягає в тому, — сказав Пітер, — що Втрачене Слово знають всі... але далеко не всі здатні його розпізнати.

Ці слова відлунили у свідомості Малаха.

— Ти лишаєшся незавершеним, — продовжив Пітер, ніжно поклавши руку на маківку Малахової голови. — Твою роботу ще не закінчено. Але де б ти не опинився... будь ласка, пам'ятай, що тебе колись любили.

Легенький дотик батькової руки чомусь пропік маківку, немов потужний каталізатор, що започаткував хімічну реакцію в тілі Малаха. Раптом він відчув приплив бурхливої енергії, яка пронизала його фізичну оболонку і немовби розчинила кожну її клітину.

І весь його плотський біль умить щез, наче випарувався.

«Трансформація. Відбувається трансформація».

Я дивлюся вниз, на себе, на свою скалічену скривавлену плоть, що лежить на священній гранітній плиті. Біля мене навколішки стоїть мій батько, тримаючи мою неживу голову своєю єдиною рукою.

Я відчуваю, як в мені наростає гнів... і сум'яття.

Зараз не мить для співчуття... зараз момент помсти, перетворення... однак батько і досі відмовляється скоритися, відмовляється виконати свою роль, відмовляється пропустити свій біль та гнів із лезом ножа в моє серце.

Я тут, як у пастці, витаю неподалік... прив'язаний до своєї земної шкаралупи.

Мій батько ніжно торкається долонею мого обличчя і замикає мої гаснучі очі.

Я відчуваю, як рвуться мої пута.

Навколо мене клубочиться імла, її покривало густішає і застує світло, ховає світ від моїх очей. Раптом час прискорюється, і я пірнаю в безодню, темнішу за яку навіть важко уявити. Тут, у мертвій порожнечі, я чую шепіт... і відчуваю нестримну силу. Вона міцнішає, швидко зростає й оточує мене. Лиховісна й могутня. Темна і владна.

Я тут не сам.

Це мій тріумф, мій пишний прийом. Однак чомусь мене переповнює не радість, а безмежний страх.

Не такого я чекав.

Сила вже вирує, кружляє довкола, загрожуючи розірвати на шматки. Раптом, ні з того, ні з сього, темрява концентрується довкола мене і перетворюється на якусь величезну доісторичну тварину, що стає переді мною дибки.

Я опинився віч-на-віч з усіма темними душами, що потрапили сюди раніше за мене.

Я волаю від невимовного страху... і темрява поглинає мене цілком.

РОЗДІЛ 123

А в Національному соборі настоятель Геловей відчув у повітрі дивовижну зміну. Він не знав чому, але відчув, наче щезла якась примарна тінь... наче з чиєїсь душі упав тягар... десь далеко, однак зовсім близько, ось тут.

Він сидів за столом, заглибившись у думки. Коли задзвонив телефон, настоятель не знав, як довго він отак просидів. То був Ворен Беламі.

— Пітер живий, — сказав його брат-масон. — Я щойно дізнався про це. Знав, що вам хотілося б почути про це негайно. З ним усе буде гаразд.

— Слава Богу, — зітхнув Геловей. — А де він?