Читать «Втрачений символ» онлайн - страница 265
Дэн Браун
«Я хочу повернутися назад».
Він відчув себе щойно народженою дитиною.
Ленґдон корчився в конвульсіях, випльовуючи рідину. Його шия та груди страшенно боліли. Горлянку вогнем пекло. Хтось розмовляв, намагаючись говорити пошепки, та однаково звук був оглушливий. Погляд професора був затуманений, і він тільки й бачив, що якісь розмиті контури. Його шкіра заніміла і відчувалася, як мертва шкура.
Знову йому стиснуло груди... Навіть іще важче. «Я не можу дихати!»
Ленґдон знову і знову викашлював рідину. Раптом його охопив нездоланний дихальний рефлекс, і він різко розширив легені. До них увірвалося холодне повітря, і професор відчув себе новонародженою дитиною, що робить свій перший у житті ковток повітря. Цей світ зустрів його нестерпним болем. Все, що хотілося Ленґдонові, — це повернутися до материнської утроби.
Роберт Ленґдон і гадки не мав, скільки часу минуло. Тепер він відчув, що лежить на боці на твердій підлозі, замотаний у рушники та ковдри. На нього знову дивилося те саме обличчя, але сяючі потоки світла довкола зникли. У його свідомості й досі відлунював далекий речитатив.
— Професоре Ленґдон, — прошепотів хтось. — Ви знаєте, де ви?
Ленґдон слабко кивнув — і знову закашлявся.
А найважливіше — він почав усвідомлювати, що відбувалося цієї ночі.
РОЗДІЛ 113
Загорнутий у вовняні ковдри, Ленґдон стояв на тремтячих ногах і дивився на відкритий бак із рідиною. Його тіло повернулося до нього, хоча він шкодував про це. Легені та горло пеком пекло. Цей світ виявився жорстким і жорстоким.
Сато щойно пояснила професорові, що таке бак для позбавлення чутливості. І додала, що, якби його не витягли звідти, він би зрештою помер від голоду або навіть гірше. Ленґдон мало сумнівався в тім, що Пітера піддали такій самій процедурі. «Пітер у проміжному стані, — сказав йому вчора ввечері татуйований. — Він у чистилищі... В Хамістагані».
«Тож недивно, — подумав Ленґдон, — що Пітер, зазнавши кількох повторних «відроджень», сказав своєму викрадачеві все, що той хотів знати».
Сато знаком показала професору йти за нею, і він пішов, а точніше, зашкутильгав вузьким коридором, заглиблюючись у химерне лігво, яке тепер мав можливість побачити. Вони увійшли до квадратної кімнати з кам'яним столом та якимось химерним лиховісним освітленням. Там була Кетрін — і Ленґдон полегшено зітхнув. Однак картина, яку він побачив, таки була тривожною.
Кетрін лежала на спині на кам'яному столі. На підлозі валялися просякнуті кров'ю рушники. Агент ЦРУ тримав над нею апарат для переливання крові, від якого до передпліччя йшла трубка.
Кетрін тихо схлипувала.
— Кетрін! — крикнув Ленґдон, ледь в змозі говорити.
Вона повернула голову; вираз її обличчя був розгублений.
— Роберте, ти?! — Її очі розширилися, спочатку — від подиву, а потім — від радості. — Але ж... Я бачила, як ти потонув.
Професор підійшов до кам'яного стола.
Кетрін насилу підвелася і сіла, ігноруючи апарат для переливання крові та застереження агента. Ленґдон подався вперед, Кетрін простягнула руки, обійняла його замотане в ковдри тіло і міцно притисла до себе.
