Читать «Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)» онлайн - страница 12

"Не бачучи, не хотячи бачити справжнiх причин наших неуспiхiв, нашi керуючi партiї стали шукати їх в особах. Невдовлення впало на генерального секретаря вiйськових справ С.Петлюру. Соцiялдемократична фракцiя Центральної Ради взяла його дiяльнiсть пiд сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшних ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськових справах, його метушливiсть i саморекламу …

Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на мiсцi С.Петлюри був самий генiальний чоловiк, вiн нiчого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали їх сили бiльше за сили окремої особи.

І то пiдтвердилось дуже добре, коли соцiалдемократична фракцiя одкликала з уряду С.Петлюру й замiсць його поставила на генерального секретаря вiйськових справ М.Порша. М.Порш так само, як i С.Петлюра, не мав нiякого знання вiйськової справи, але фракцiя сподiвалась, що вiн виявить инчi якости, яких бракувало С.Петлюрi й урятує справу" (122,с.217–219).

Так думав Володимир Винниченко вже в 1920 роцi, а тодi, в 1917 роцi, Симон Васильович Петлюра через конфлiкт iз Головою Генерального Секретарiату пiшов у вимушену вiдставку. 1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) по Генеральному Секретарiату Вiйськових Справ вийшов наказ N79 такого змiсту: