Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 31

Трохи інакше розуміли проголошений принцип самі автори універсалу. Як саме розуміли вони його, тяжко було відгадати, але без сумніву не так, як народні маси. Бо вже в перших днях по оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного принципу. В Ц. Раді було чимало членів, що жахалися грандіозного вибуху народного ентузіазму і втративши голову, не знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого органу, завданням якого повинно бути надання стихійному утворенню української влади на місцях певної системи, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Саме життя вимагало утворити центральний кермуючий орган. Проте думка про утворення такого органу стрінула значну опозицію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в опозиції опинилися «наукові сили» — партія соціал-федералістів і велика частина українських соціал-демократів. В опозиції був якраз «мозок» Ради. Опозиція не заперечувала конечності утворення органу виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права «самочинно» творити такий орган; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися — у нас не хватить сили.

По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орган, якому надано назву «Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради». За кілька днів з'явився на світ божий перший уряд воскресшої України. Він був «коаліційний»; в складі його були: соціал-демократи: 1. В. Винниченко — голова секретаріату і секретар внутрішніх справ; 2. С. Петлюра — військові справи; 3. Б. Мартос — земельні справи; 4. В. Садовський — судові справи; 5. І. Стешенко — освіта; соціал-революціонери: 1. П. Христюк — писар; 2. М. Стасюк — харчові справи; соціал-федералісти: 1. С. Єфремов — міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський — фінанси.

Дивним було, що в складі Генерального Секретаріату опинилися люди, що найбільш завзято боролися против утворення такого органу (Б. Мартос), запевняючи, що «ми не маємо права».

Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) В. Винниченко оголосив декларацію Генерального Секретаріату. Мовчки, з напруженою увагою слухала Ц. Рада першу декларацію першого українського уряду. А вислухавши плескала в долоні і кричала:

— Слава!

Витали декларацію всі члени Ради. Одним подобався зміст декларації, іншим те, що то було декларація «свого уряду», а ще інші витали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах.

Декларація досить довга і поза загальною частиною, ще вказує і завдання кожного секретаріату зокрема. Подавати цілий зміст декларації не конче потрібно, досить буде навести лише найбільше яскраві місця. Генеральний Секретаріат уважає момент «серйозним і відповідальним»; нова українська влада не повинна бути такою, «як стара європейська». Право творити нове життя Українська Центральна Рада, на думку секретаріату, здобула з довір'я до себе народних мас, «се право родилось і виросло з одного довір'я» без будь-якого примусу; «сконцентрована воля» нації чим дальше, тим більше «поглиблюється». Проте Генеральний Секретаріат не знає, на яку ступити: «Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної і публично-правової»; Секретаріат безсильний вирішити, в «якій саме половині більше, чи менше стоїмо». Не зважаючи на те, що сам же Секретаріат визнає факт «довір'я до кінця, в всіх сферах, як національного, так і економічного і політичного й державного життя», яким наділив український народ своїх вибранців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо «легше довіритись, чим справдити чиєсь довір'я». Генеральні секретарі сміливо підписуються за українську націю: «тут нема ворожнечі до Петербурга», а є тільки «цілковита байдужість». Зазначивши, що нібито має забагато вже довір'я, Секретаріат дальше зазначає, що тільки здобувши собі довір'я і в гнобителів української нації та від їх агентів на Україні (т. зв. «національні меньшости»), зможе закінчити «процес перетворення в публично-правову, повновластну владу зі всіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами». Прискорення того процесу вважає Генеральний Секретаріат, є «завданням Ц. Ради в сей критичний, переходовий момент»; виконати завдання береться сам Генеральний Секретаріат і «тільки так і розуміє своє призначення». «Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі потреби українського народу» і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу.