Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 27
Юрко Тютюнник
Підчас виборів до Військового Генерального Комітету і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповіддю» кандидатів перед цілим з'їздом.
Були люди, що відмовлялися «від честі» вихваляти самих себе, і за них говорили члени з'їзду, що знали кандидатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання потрапити до складу високих інституцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціал-революціонером самостійником», інший «земельної партії», а ще інший «безпартійним соціал-демократом» і т. п.
Нарешті вибори скінчилися.
Самими резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам з'їзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».
Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ. Центральній Раді після постанови з'їзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет губерніальної ради об'єднаних громадських організацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозицію, послав до Петербурга розпучливу телеграму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.
Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіді не дочекалися. Та з'їзд не дуже то й чекав.
У вечері 10 червня ст. ст. в залі великого міського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закам'яніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив магічне вражіння на маси. Змістові можна і треба багато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь іншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.
— Народе Український! Докажи, що ти. можеш гордо й достойно стати поруч із кождим. державним народом, як рівний з рівним.
Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий баритон тихо, але впевнено починає:
— Як умру, то поховайте.
Здавалося, що всесвіт співає з нами:
То присягався з'їзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.
Член президії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає. Хтось сміється.
Члени зїзду, люди загартовані в чотирирічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.
