Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 87

У розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. Фрейденберг заявив: «Формулу петлюрівців — через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації». Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками. «Якщо війська Петлюри можуть це зробити — я їм допоможу, — говорив він.

— Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без петлюрівців, але в мене їх немає… Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю такий ультиматум: я допоможу українцям, але за це вони зобов'язуються коритися мені безумовно».

Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочасних українсько-антантських стосунків. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державності. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним компромісом.

Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарікання на її соціалістичний характер, контакти вибудовувались з прибічниками (посланцями) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фігурував як реальна сила, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у боротьбі з радянською владою.

Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподівання французів на військовий фарс С. Петлюри, зумовила їх прохолодніше ставлення до Директорії. Остання ж, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти.

Перебравшись до Вінниці, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нараду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу.

На ній були вироблені умови подальших переговорів з французьким командуванням:

— визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі;

— суверенність Директорії;

— забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні;

— визнання автономності української армії з правом представництва у вищому командуванні;

— недопущення до складу української армії російських офіцерів;

— боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах.

З цими умовами до Бірзули, де продовжилися переговори, 6 лютого 1919 р. було направлено нову делегацію у складі О. Грекова, І. Мазепи, С. Остапенка та С. Бачинського. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір.