Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 58

Зокрема, 8 лютого було оголошено про розпуск міської Думи. 10 лютого при виконкомі Міськради було створено Київський раднаргосп, на який було покладено завдання керівництва промисловістю, транспортом, постачанням паливом і продуктами.

Раднаргосп розпочав націоналізацію підприємств, налагоджував їх роботу, спрямовуючи зусилля, передусім, на задоволення воєнних потреб. Значної уваги надавалося функціонуванню комунального господарства, де на одне з чільних місць постало завдання переселення робітників і службовців до нових помешкань, із яких виселяли багатіїв.

Тимчасом продовжувався наступ проти військ Директорії на південному напрямку і Правобережжі. Значно активізувалася боротьба повстанських загонів на Поділлі, яку координував і скеровував сільський учитель з Деражнянської волості, більшовик В. Ткачук1. Подібні процеси протікали і на Київщині, Волині та Поліссі. Паралельно потужно наростала військова допомога з Радянської Росії. Все це разом зумовлювало стрімке посування лінії фронту. Буквально кожного дня надходили повідомлення про встановлення влади рад дедалі в нових пунктах і районах.

Достатньо інтенсивною була й розпорядчо-законотворча діяльність робітничо-селянського уряду, засвідчуючи, що він пильно контролював розвиток подій, тримав руку на пульсі життя. Великої уваги надавалося, зокрема, ідейно-виховним заходам у військах, зміцненню дисципліниб.

Продовжуючи відступати, Дієва армія УНР неухильно втрачала бойові якості, скорочувався її кількісний склад. Після відходу з Києва на боці Директорії було близько 26 тис. військовиків, однак їх число дедалі тануло.

Знайшовши притулок у Вінниці, провід УНР гарячково шукав шляхів переламу несприятливої ситуації.

Відсутність скільки-небудь узгодженої спільної платформи принаймні для більшості політичних сил, об'єктивно зацікавлених у продовженні і поглибленні революції, прагнення кожної політичної сили висунути на перший план власні завдання, аморфність і розколи практично всіх українських партій, амбітність їхніх лідерів, яким часто бракувало серйозного політичного досвіду, — далеко не повний перелік внутрішніх причин того кризового стану, в якому опинилася Українська революція вже на кінець зими — початок весни 1919 р. Якщо додати до них вкрай несприятливі, навіть ворожі зовнішні чинники і невдалі дії, спрямовані на те, щоб їх хоч якимось чином нейтралізувати, стає зрозумілою вся трагічність ситуації після евакуації проводу Української Народної Республіки на Поділля.

«…Роз'єднання українських сил катастрофально збільшилося, — «бив» у найболючішу точку проблеми І. Мазепа. — …Після переїзду Директорії в Винницю безладдя, яке панувало в Києві, ще збільшилося». Тобто зростали, примножувалися передусім негативні прояви і тенденції.