Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 40

Безперечно, лідери УНР, автори перших історичних творів про Українську революцію, розповідаючи про січневі події, не могли абстрагуватися від їхніх наслідків, хоч, очевидно, і не хотіли кидати тінь на саму високу ідею соборності, свідомо замовчуючи, зокрема, ступінь тогочасного юридичного оформлення процесу, який, між іншим, так негативно позначився в майбутньому.

Варто зауважити, що їхні колеги нерідко були ще категоричнішими. Так, М. Лозинський, член Державного секретаріату ЗУНР, у своїй книзі «Галичина в рр. 1918–1920» присвятив правовому аспекту соборності окремий розділ «З'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народньою Республікою».

Проаналізувавши документи, якими регламентувався об'єднавчий процес, М. Лозинський робить висновок: «Всі сі акти про з'єдиненнє не утворили нової, з'єдиненої з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і намічали шлях до її утворення.

Утворити сю нову, з'єдинену Українську Народню Республику мали Установчі збори, скликані з територій обох держав так, як коли б сі території творили вже одну державу…

До часу утворення одної держави Установчими Зборами обі держави оставали окремими державами, незалежними одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в останніх двох уступах, застерігаючи до часу Установчих зборів незалежність законодатної і виконуючої влади ЗахідноУкраїнської Народньої Республики».

М. Лозинський досить переконливо обґрунтовує думку, що з усіх документів, точно кажучи, випливало тільки одне — зобов'язання лідерів ЗУНР і УНР здійснити за сприятливіших обставин фактичне з'єднання обох державних утворень, а виключним способом досягнення мети залишалися обопільні воля й прагнення до порозуміння. Останнє ж, як добре відомо, юридичною категорією ніколи не було.

«Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки з'єдиненнє має здійснюватися двома незалежними владами на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння», — цілком резонно зауважує автор. У поєднанні з вкрай несприятливими конкретно- політичними обставинами відсутність надійних правових засад не могла обіцяти скільки-небудь втішної перспективи. «Коли б українська державність на територіях обох українських держав укріплялася, тоді непорозумінь було б щораз менше і в кінці швидке скликаннє Установчих зборів було би з'єдинило обі держави в одну. Одначе українська державність не укріплялася, обі українські держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння росли, аж доки не довели до повного розриву».

Відповідальні, серйозні історики, незважаючи на істотні трансформації у підході до оцінок Акту злуки, його значення й наслідків (з ідейно-політичних міркувань гору поступово почали брати позитивні й навіть звеличувальні тони), завжди залишалися об'єктивними. З їхнього погляду, об'єднання в 1919 р. завершити не вдалося, а суперечності, що виявилися під час розпочатого процесу, настільки негативно вплинули на весь подальший розвиток Української революції, що це згодом стало однією з причин її поразки.