Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 322

Однак ставало дедалі очевидним: катастрофа практично невідворотна. Нервування військових, їх поспіх можна зрозуміти, хоча варто визнати й те, що без порозуміння з політичним керівництвом командування не змогло виробити оптимальної платформи для ведення переговорів, що призвело врешті до непродуманості деяких умов договору.

З іншого боку, всі заходи щодо його укладання трималися в суворій таємниці, так що не лише вояцький загал, але й команданти головних підрозділів не були належним чином поінформовані. Відтак вони були приголомшені звісткою про переговори із денікінським командуванням та можливі умови союзу. Більшість армії розуміла необхідність укладення перемир'я, особливо активно за нього виступав II корпус, де становище було найважчим. Але, коли стало відомо, що доля Галицької армії вирішувалася в такий спосіб, то навіть серед вчорашніх прихильників договору з'явилося чимало «покривджених опозиціонерів».

З цього приводу С. Шухевич у мемуарах зазначає, буцімто він заявив у вічі генералу М. Тарнавському, що цей вчинок «невідповідний», бо зриває відносини братніх українських армій. Командувач на це відповів, що, спровадивши армію з Галичини, він, а не Диктатор, несе за неї відповідальність.

Серед військових було й чимало відвертих противників укладання договору з Добрамією. Одним з провідників антиденікінської опозиції виступив популярний в армії поет, поручик Микола Федюшка- Євшан (помер у Вінниці від тифу). Він скрізь і постійно заявляв, що УГА не повинна ні з ким миритися, що краще кинути хворих і майно, навіть всім загинути або ж повністю капітулювати, ніж дійти згоди з ворогом. Зростало й число прихильників порозуміння з більшовиками. Зокрема, О. Микитка, будучи ще командантом I корпусу, стверджував, що «угода з червоними» мала б менш негативні політичні наслідки, ніж угода з білогвардійцями. Лише «польська перспектива», з пропозицією якої виступав Головний отаман С. Петлюра, не знаходила серед галичан жодної підтримки.

На тлі такого розмаїття орієнтацій та переконань новопризначене командування УГА в особі О. Микитки та Г. Ціріца відразу заявило про продовження переговорів з А. Денікіним за умови, що їх подальший перебіг буде узгоджуватися із політичним керівництвом.

Між військовими і Диктатором розпочалися активні наради. На одну з них, 8 листопада 1919 р., в Деражню несподівано прибули С. Петлюра, генерал В. Сальський та ще кілька членів українського проводу.

Вони були прикро вражені з приводу панівних серед галичан настроїв, публічно виступили з їх засудженням, започаткувавши голосну кампанію про «чорну зраду галичан». Прикметно, що спершу навіть частина найближчого цивільного оточення Є. Петрушевича поділяла версію про «зраду військовиків»1.

Головний отаман вимагав негайно, без слідства і суду розстріляти «зачинщиків зради» або передати їх польовому судові армії УНР, що, зрештою, мало б той самий результат. Під його тиском Диктатор Є. Петрушевич змінив попереднє рішення про відправлення М. Тарнавського у тримісячну відпустку та передачу А. Шаманека у розпорядження нового начальника штабу. Відтак Є. Петрушевич та С. Петлюра підписали спільний наказ про арешт «всіх заговорників» та передачу їх надзвичайному судові. Проти них висувалося тяжке звинувачення у державній зраді»2.