Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 43

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Українські ж делегати, хоч і самі представляли країну, що опинилася у вкрай критичному стані, отримували інформацію про ситуацію в центральних державах і наполягали на своєму.

Тоді, підтвердивши 18 січня 1918 р. спеціальною заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну державу, що має права на самостійне укладення міжнародних договорів, австро-німецька сторона на сепаратній нараді з українськими представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін від імені обох держав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. В ньому містилися лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних і консульських відносин між центральними державами й Українською Народною Республікою; зобов'язання УНР доставити центральним державам 1 млн. тон збіжжя та інших харчових продуктів. Всі інші питання відкладалися до пізнішого спеціального погодження між урядами.

Видатний український дипломат і політик Д.Дорошенко так оцінив демарш західних партнерів: «Це був диктат, проба нервів українських делегатів». Однак вони виявили витримку і самовладання.

Наступного дня українські дипломати запропонували свій контрпроект. В ньому було теж три пункти: кордон в Холмщині пролягає за етнографічним принципом (у прямій відповідності з інструкціями М. Грушевського); зобов'язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов'язання Австро-Угорщини провести на етнографічній підставі поділ Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода).

Після офіційного ознайомлення партнерів з цими умовами конференція зайшла у глухий кут, керівники австро-угорської і німецької делегації О.Чернін і Р.Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду урядовців обох держав. На ній остаточно було вирішено «за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить». На контури останнього варіанту угоди справив визначальний вплив дипломат М.Залізняк, який не мав спеціальних повноважень і діяв більше в інтересах західних партнерів, аніж УНР.

Однак часу на адекватне реагування на підсумковий документ практично не було: з України приходили повідомлення тривожніші одне за інше. Навколо них весь час зчиняв галас Л.Троцький. Його неоднаразові заяви про падіння Києва й Центральної Ради раз-у-раз спростовувалися українськими делегатами. Нарком закордонних справ Радянської Росії до останнього моменту намагався перешкодити сепаратним переговорам між Україною та австро-німецьким блоком. Вже 27 січня 1918 р. він сповіщав по прямому дроту:

«Петроград. Смольний. Леніну.