Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 33

Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представників повсталих і військових властей Центральної Ради. Однак сторони, висунувши взаємні ультимативні вимоги про припинення дій, швидко зайшли у безвихідь.

Увечері об’єднане засідання ради робітничих депутатів, представників профспілок і фабзавкомів 256 голосами, при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запропоновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного страйку і створення страйкового комітету.

Бойові дії, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки, Шулявки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про участь у загальному політичному страйку заявили 35 професійних спілок.

Набували сили й інші тенденції. Так, збори представників частин гарнізону ухвалили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей мирним шляхом. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Печерську не стихала артилерійська канонада, підтримувана спорадичною вуличною стріляниною практично в кожному районі столиці.

На ранок 18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено центральний телеграф. Рухаючись Володимирською вулицею, робітники й солдати наблизились до Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

Однак повстанці були не найкращим чином підготовлені до затяжних боїв, недостатньо дисципліновані. Не мали належної організації й керівництва, узгодженого плану дій. І хоча загальна кількість озброєних червоноармійців і революційних солдатів досягала, за різними даними, 6–8 тисяч, вважати їх ефективною військовою силою, навіть за умови відданості соціалістичній ідеї, навряд чи можна.

Після перших поразок і невдач вжили екстрених заходів, зорганізувалися й прибічники Центральної Ради. На той момент у їх рядах нараховувалось біля трьох тисяч вояків: Галицький курінь Січових стрільців, “Вільне козацтво” М.Ковенка, Чорноморський курінь, автопанцерний дивізіон, підрозділи полків ім. Б.Хмельницького, П.Полуботка й І.Богуна. На їх озброєнні було 10 гармат і біля сотні кулеметів. Переважна ж кількість українських частин у вирішальний момент терміново оголошувала “нейтралітет”, а деякі з них, співчуваючи повсталим, навіть передавали їм зброю. Часом урядові війська обстрілювались невідомими з дахів і балконів будинків.

Скоординувавши дії двох командних осередків — штабу отамана М.Ковенка й штабу сотника М.Шинкаря, вояки українських частин зупинили атаки у напрямку Педагогічного музею й почали “розтискати” кільце, що майже замкнулися навколо приміщення Центральної Ради, урядових установ у центральних кварталах міста. Обидві сторони несли чималі втрати: з боку повсталих — 150 убитих і більше 300 поранених, а з супротивного боку, відповідно, 70 і 150.