Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 268

У результаті великою більшістю думку про встановлення "большевицько- радянської форми влади” було одкинуто. Суперечність же між настроями революційного селянства та робітництва, з одного боку, і політичними плянами дрібної буржуазії й соціялістичної правиці на чолі з Директорією, з другого, було усунуто таким способом, що нарада Директорії з бувшими при ній членами українських політичних партій (на початку грудня у Вінниці) стала на так званому трудовому принципі”.

Таким чином, у відтворенні П. Христюка пошук політичної платформи Директорією, її базового, висхідного моменту виглядає значно серйозніше і реалістичніше. Здавалось, що знайдено було формулу, яка задовольняла відразу кілька умов: 1) вибивала грунт з-під більшовицької агітації; 2) Українська революція поставала в очах Антанти "не в більшовицьких формах"; 3) позначався зв'язок Директорії з робітництвом і трудовим селянством; 4) відкривалась можливість для поєднання соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська державність) революції.

Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв'язання нагальних проблем. Насправді програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко "не на жарт "збольшевичився", а Головний отаман С. Петлюра "разом з меншими отаманами був рішучим противником всяких "експериментів" і висував, замісць трудового принціпу, принціп твердої отаманської влади") виявилась далеко не єдиною перешкодою.

Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох-трьох енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівники українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.

***

Тимчасом австро-угорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну — графік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався. Гетьманці ж не становили хоча б скільки-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову наблизились до Києва. Останній ешелон німецьких окупантів залишив українську столицю 12 грудня, а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові групи (частково — також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук'янівку і район залізниці. До ранку 14 грудня було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Генеральний Штаб і Військове Міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись з сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій, розташованих у Пущі-Водиці. В районі залізниць загоном революційного комітету був захоплений панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з'ясувалося, що повстання перемагає, з самого ранку 14 грудня частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного Штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До п'ятнадцятої години 14 грудня на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів останній державний акт виявився небагатослівним і дуже мінорним: „Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”.