Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 241

За таких умов розпочалося формування збройних сил західноукраїнської держави. Важко повністю погодитися з твердженнями окремих військових фахівців, нібито цей процес був "великою імпровізацію від початку і до кінця". Творці Листопадового зриву і державне керівництво спочатку насправді не передбачали перспективи ведення довготривалої війни, тому до проблеми створення мілітарної сили підходили як до важливого, але, певною мірою, другорядного, навіть символічного атрибуту. Далі справа вирішувалася з урахуванням внутрішнього економічного й людського потенціалу, а також під впливом змін військово-стратегічної, міжнародно-політичної ситуації та багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів. Відтак, враховуючи як європейський досвід, так і здобутки й прорахунки наддніпрянців, провідники західноукраїнської держави дедалі усвідомлювали значущість власної армії, намагалися виробити й втілити в життя концепцію її будівництва.

Уже у двох перших, прийнятих УНРадою 1 і 5 листопада 1918 р. відозвах "До населення м. Львова!" та "Український народе!", при визначенні характеру молодої української держави проголошувалася необхідність її захисту від зовнішніх ворогів. Поряд із закликом зберігати спокій, у цих документах як одне із першочергових завдань висувалася потреба організації "народної армії, народного війська", яку "мусимо зараз створити, а тому зазиваємо всіх українців ставати в її лави".

Однак сподівання, що на хвилі широкого національно-патріотичного піднесення громадянство, передусім молодь та українське вояцтво, яке перебувало в австрійській армії, відразу почнуть масово добровільно вступати до лав українського війська, не виправдалися. У згаданих державних відозвах стверджувалося: "Всі жовняри української народності підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і ириказам установлених нею військових властей… Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнярів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави".

Проте юрби голодних і обдертих українських вояків, що поверталися з фронтів світової війни та полону, було надзвичайно важко знову поставити "під кріс". На пропозицію приєднатися до українського війська з їхніх вуст лунала типова відповідь: "Я вже три роки в плену наголодувався, набідився, воювати мені остогидло; ви, молодики, воюйте, коли охота, а я йду до жінки, до дітей".