Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 229

Ті, хто іменується Д.Яневським “лідерами деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” насправді репрезентували накрупніші найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися дуже складні процеси розмежувань і розколів, зменшувалася їх загальна чисельність. Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час (як і за всю добу Української революції) просто не існувало.

Що ж до “радикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” то ними насправді були, як згадувалося вище, ліві українські соціал-демократи (вихідці з УСРДП), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також “боротьбисти”, які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її центральної течії. Відтак справжні “ультрарадикали” “національно-соціалістичних гуртків” жодного відношення до Директорії не мали. Домінуючі позиції в останній здобули центристські елементи (і це просто порівняно “лівіші” від відверто правих, однак усе ж центристські, за нині вживаною термінологією — “лівоцентристські” сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не змогла жодна тодішня політична організація.

У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації, хоча Д.Яневський наполягає на тому, що за Директорією “не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу”. Однак, по-перше, уже названі ним самим складники сумарно, безперечно, є “частина українського етносу”. І, по-друге, ця частина — у конкретно-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. — це ще й більшість політично активного, приведеного в революційний рух українства. Доля революцій, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою і врешті-решт залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це підтверджено досвідом багатьох країн). В усякому разі, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно протистояли (боролись) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія, то неспростовну відповідь дали історичні результати — зникнення авторитарно-монархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки-небудь помітної підтримки нацією.

Що ж до “законного волевиявлення”, то в революційні часи подібні процедури здебільшого набувають явочного характеру. А вдаються до того усі без винятку політичні чинники. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чимось не подобаються) діяти легітимно, “за правилами”, благодушно забуваючи про “грішки” їх супротивників, що здобували владу в результаті державних переворотів і утримували її воєнним терором?