Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 209

Українську делегацію очолив С. Шелухін. А її членами були відомі державні діячі І. Кістяковський, X. Барановський, П. Стебницький, М. Славинський та ін. В окремих засіданнях брали участь і міністри закордонних справ Української Держави М. Василенко та Д. Дорошенко.

Сам факт переговорів, що офіційно розпочалися 23 травня 1918 р., був надзвичайно знаменним. Уперше за два з половиною століття Україна виступала у відносинах з Росією, вчорашнім поневолювачем, як рівна з рівною (переговори Центральної Ради з Тимчасовим урядом, РНК наприкінці 1917 р. не мали рангу повноцінно міждержавних). Це було безперечним завоюванням Української революції, українського народу.

Високий фаховий рівень учасників переговорів, їх жагуче обопільне бажання досягти позитивного результату, здатність до розумних компромісів та просто добра воля дали змогу подолати безліч ускладнень, що виникали з першого ж дня (уточнення рівня повноважень делегацій, прерогатива самих державних утворень, що репрезентувались на переговорах; природна негативна реакція на розвиток контактів України з адміністрацією російських територій, ворожих РНК; черговість розгляду взаємопов'язаних питань; взаємні майнові претензії, зокрема щодо залізничного рухомого складу тощо) і врешті таки домовитись у найголовнішому.

12 червня 1918 р. між Україною і РСФРР було підписано угоду про попередні умови переговорів, що стала рівнозначною встановленню перемир'я. Згідно з нею на весь час переговорів на всіх фронтах припинялися воєнні дії, встановлювалися правила евакуації громадян обох країн та визнавалося їхнє право переїхати на свою батьківщину разом з майном, відновлювалися залізничне сполучення, телеграфний і поштовий зв'язок, торговельні відносини, для чого у тижневий термін пропонувалося створити паритетну комісію. Сторони обмінювалися консулами. Товариства Червоного Хреста обох країн повинні були вжити заходів для спрощення проїзду військовополонених та інших громадян обох держав і надання їм допомоги в дорозі. Передбачалося негайно розпочати переговори про укладення мирного договору.

Особливої гостроти, як і передбачалося, набуло питання про демаркаційну лінію між РСФРР і Українською Державою. Хоч обидві делегації в цілому погоджувались, що висхідним моментом тут мав бути етнографічний принцип, насправді кожна сторона домагалася вирішення спірних питань на свою користь, виходячи і з військово-стратегічних міркувань, реальної сили, нерідко при цьому посилаючись на необхідність з'ясувати позицію місцевого населення щодо включення його регіону до тієї чи іншої держави. Неодноразово делегації вдавалися до аргументації своєї позиції уже наявними постановами різних зборів населення про бажання відійти до України (південні повіти Курщини й Вороніжчини), чи, навпаки, до Росії (прифронтова смуга Чернігівщини, Київщини), до наукових даних (статистики, переписів населення, діалектологічних карт).

Певний ефект мало посередництво німецьких дипломатів, які долучилися до переговорів як зацікавлена сторона щодо встановлення договірної лінії розташування військ на північному кордоні України. Російська делегація змушена була піти на певні територіальні поступки відповідно до воєнних реалій. Довго не вдавалося досягти прогресу в питаннях про розподіл майна й дату припинення відповідальності України за російські зобов'язання (борги), у підготовці торговельного договору (обмежену угоду на товарообмін обсягом 16–17 млн. крб. (рублів) обидві сторони вважали недостатньою). Чимдалі переговори ставали кволішими. Якщо на початках більше українська сторона намагалася скористатися зі скрутного воєнно-політичного становища Росії, то з середини літа, в умовах невщухаючих і селянських повстань, страйків робітників, дедалі очевиднішої воєнної скрути для покровителів гетьманату — німців і австрійців, наростаючою дестабілізацією режиму в Україні прагнула якомога ефективніше скористатися уже російська делегація. Саме з її ініціативи почастішали паузи в переговорах, поїздки дипломатів до Москви на консультації.