Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 17

Спричинили його, на думку М. Грушевського, передусім російські есери, з якими підтримували зв'язки (зокрема, блокувались на виборах) українські есери. Ліві російські есери, дійшовши угоди з більшовиками, «потягли за собою певні елементи і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являється льогічним розвитком революційно-соціалістичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів», Центральну Раду слід переобрати, відразу передавши владу на місцях Радам робітничих і солдатських депутатів, одним словом, піти назустріч більшовизмові, РНК. «Все це внесло хитання в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент».

П. Христюк підходить до змалювання порушеного М. Грушевським питання з інших позицій. Він присвячує великий за обсягом сюжет аналізові суті політики Центральної Ради й Генерального секретаріату до середини січня 1918 р. Найчисленнішою і найвпливовішою в масах була партія українських есерів. Керівництво ж державними органами продовжували здійснювати УСДРП (передусім її праве крило) й УПСФ. Нарешті, така розстановка партійних сил негативно позначилася на розвитку і надбаннях Української революції. «Есдеківсько-есефівський Генеральний секретаріат працював весь час надзвичайно мляво, несміливо, без потрібного в творчій революційній роботі вогню… Всі «реформи», оголошені в декляраціях Генерального секретаріату та Універсалах Центральної Ради, так і зістались на папері нездійсненими».

У результаті досить детального аналізу діяльності державних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності».