Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 16

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів».

Перехід лідерів Української революції на самостійницьку позицію дався справді нелегко, не без боротьби і вагань. Навіть М. Грушевський вдається тут до спеціального роз'яснення: «Серед самих українців знайшлись групи, настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або до традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму, переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські: українців, які відірвались від української стихії й уважали себе «русскими», великоросів захожих і навіть євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест розриву з єврейськими організаціями Росії».

Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, «так само, як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом… явилось не результатом якогось попереднього руху, як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». І цей акт ще менше, ніж попередній, мав характер «всенародного торжества». Ця теза повністю узгоджується з численними публікаціями «Народної Волі» — рупору українських есерів — керівної на той час партії Центральної Ради, — які раз-у-раз засвідчують, наскільки такий крок видавався вимушеним, і навіть небажаним на той час.

Такою ж була позиція й українських соціал-демократів. Не можна протиставити зазначеним позиціям і рішення відстоювати самостійність УНР, ухвалене в середині січня 1918 р. УПСФ: «Хоч партія соц. — федералістів і далі стоїть на засаді федералізму, але цю засаду вона вважає уже дальшим етапом, а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність — до федерації, — є тепер гаслом партії». Такої ж думки дотримувалися й інші українські партії.

У будь-якому разі, певно, можна погодитись з Д. Дорошенком, коли він наступним чином оцінює сумарну позицію ініціаторів Четвертого Універсалу: «Трудно, здається, знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни».

Непевний настрій підсилювався й кризовими процесами, що загострилися в урядовому таборі, привели до зміни Генерального секретаріату. Успіхи більшовиків і рівночасні невдачі проводу УНР за оцінками М.Грушевського привели до того, що „певне хитання пішло і в певних політичних українських кругах”.