Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 12

Тоді країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, в тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада і Генеральний секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь в міжнародному житті, а не через посередництво радянської Росії, начебто сигналізували тим самим про готовність взяти участь і в мирній конференції. Вони позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, і схваленням укладеного 28 листопада у Фокшанах перемир’я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії з німецько-австрійським блоком (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та все ж остаточне рішення далося непросто. Зокрема, багатьма українськими політиками уже усвідомлювалося, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну. а й юридичну державну самостійність. Незборима ж інерція політичного мислення, незнищенна віра в федералістичні ідеали не дозволяли зважитися на оперативний рішучий крок. Теплилась надія й на замирення з більшовиками, з РНК — адже двостороння дипломатична активність не знижувалася. Водночас немало бентежило те, що центральноєвропейські держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ, щоб він уконституював самостійність УНР. Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального секретаріату 26 грудня 1917 р. О.Шульгин говорив, що „незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати”, пропонував „помиритися з більшовиками”. А прибічникам негайного оголошення самостійності генеральний секретар відповідав: „…Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупірована Германією…”.

Отже, принаймні, частина лідерів Української революції, а серед них і Голова Генерального секретаріату — В.Винниченко та й певною мірою Голова Центральної Ради М.Грушевський бачили реальну перспективу, яка чекала народ, націю, республіку. І якщо робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків. Однак альтернативи не знаходили, чи не могли її реалізувати.

Неважко було передбачити, що можливості для маневрів на переговорах у делегації УНР буде небагато. Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації в силу природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого дуже молодих людей: В.Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М.Левитському — 37, М.Любинському — 26, М.Полозу (Полозову) — 27, Є.Севрюку — 24 роки. Не дивно, що, попри всі їх потенційні особисті якості, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були малопідготовленими до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з грандами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося тим, що членів делегації двічі консультував М.Грушевський, який як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб’єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїціях, ймовірних шляхах їх реалізації.