Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 10

Хоч би як там було, сам собою напрошується висновок, що Центральна Рада, обираючи лінію поведінки на кінець 1917 р. — початок 1918 р., без сумніву, розраховувала на широку підтримку мас, на великий військовий потенціал, що був у її розпорядженні. Проте цей потенціал надзвичайно швидко розтанув, і вже січні 1918 р. Центральна Рада виявилась нездатною до скільки-небудь серйозного опору навіть дуже обмеженим силам радянських військ.

***

Мабуть усвідомлення браку необхідного військового потенціалу, тверезі оцінки нестримного процесу поширення радянської влади приходили до лідерів Української Народної Республіки все ж недостатньо оперативно. Інакше просто нелегко пояснити, чому, досить часто вдаючись у грудні 1917 р. — січні 1918 р. до самостійницьких гасел на засіданнях Центральної Ради, в різного роду пропагандистських акціях, провід УНР не поспішав з оформленням відповідного державного акту.

Центральна Рада, Генеральний секретаріат поводилися так, начебто перебували в стабільній ситуації, мали значний запас часу, щоб розважливо і якомога солідніше підійти до важливої, відповідальної справи. Вони вважали, що найбільшого ефекту буде досягнуто, коли самостійність України оголосять Українські Установчі збори. Їх скликання було призначено на 9 січня 1918 р.

Те ж, що навіть провести вибори у більшості регіонів уже буде неможливо, принаймні — вкрай проблематично, до уваги бралося мало. Не дуже враховувалося й те, чи вдасться скликати депутатів у такій кількості, щоб забезпечити кворум.

Створюється враження, що захоплена автономістською інерцією, Центральна Рада не лише не прагнула якнайшвидше відособити УНР від радянської Росії, а й остерігалась навіть опосередковано бути причетною до рішучого кроку через оперативне скликання Установчих зборів. В результаті сталося те, що не раз виявлялося в поведінці Української Ради: ситуація цілком визріла, а ті, від кого залежало остаточне рішення, все ще продовжували вагатися.

Тоді на перший план вийшла група зовнішньополітичних чинників. Справа в тому, що статус УНР за Третім Універсалом (як автономної частини неіснуючої федерації) відразу ж виявився завузьким, не відповідним потребам ведення республікою зовнішньополітичної діяльності, яка об'єктивно детермінувалася тогочасними геополітичними процесами.

Провідні держави світу на кінець 1917 р. перебували у стані війни, й більшовицька революція стала подією, що знаменувала собою значний поворот у ній. Радянська влада запропонувала негайно припинити війну й укласти загальнодемократичний мир. На цю ініціативу відгукнулись лише країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після оперативного укладення перемир'я на фронтах у грудні 1917 р., в Бресті-Литовському розпочалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.

Такий розвиток подій не входив до планів країн Антанти і США. З одного боку, вони сподівалися на швидкий крах радянської влади, прихід до правління в Росії сил, які б виявились вірними союзницьким зобов'язанням і відновили воєнні дії. І один з напрямів дипломатичної діяльності був розрахований саме на подібний результат.