Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 92

Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український.

Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!”

Ідеологам Української революції довелося враховувати, що в російському суспільстві протягом сторіч склалася традиція підозрілого й ворожого ставлення до будь-яких українських прагнень, а особливо — щодо кроків, спрямованих до власної державності, бодай у найобмеженіших формах. Інакше й бути не могло: найпоміркованіші заклики до національної свободи, відродження національного життя апріорно кваліфікувалися як злочинний сепаратизм, як загроза цілісності й засадам багатонаціонального організму. І все ж демократи за переконанням, українські лідери сподівалися, що здоровий глузд візьме гору навіть тоді, коли з Петрограда залунали перші великодержавні загрозливі окрики на адресу українства.

Тому потрібно було докласти чимало зусиль, щоб довести широкій громадськості правомірність і реальність своїх задумів, здійснення яких не могло завдати ніякої шкоди ані російському народові, ані російській державності, не послабило б країну перед розв’язанням проблеми завершення Світової війни, а, навпаки, — зміцнило б її позиції і авторитет на міжнародній арені.

Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з почуттям національної гідності заявляв: “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом — бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. — безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український народ, із урахуванням прав меншостей (втім, і тих великоросів, які живуть і житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок!”