Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 350

Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнщ за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики (хоча ніколи й не заперечували проти свого підпорядкування ЦК РСДРП(б)). Тому термін «ніби українські сили» не стільки наближає до з'ясування істини, скільки віддаляє від неї, затушовує дійсність. Власне, такої помилки свого часу припускались і лідери Української Ради.

Останні справді потрапили в скрутну ситуацію. Суперечливість становища й вимушеність багатьох тогочасних вчинків Центральної Ради досить проникливо і водночас лапідарно змальовує Д. Дорошенко. «Серед дуже непевної зовнішньої ситуації, — пише він, — під загрозою московської агресії та більшовицьких повстань на власній території, серед загальної анархії, яка обхопила весь край, паралізувала всяку владу і унеможливлювала часом навіть зносини з периферіями, українському правительству довелося організовувати державний апарат і налажувати нову управу обширною окраїною. Він став властиво перед надзвичайно складним і тяжким завданням: з одного боку, уряд ставив собі завдання здійснити на Україні соціялістичний лад, по неволі рівняючись при тім по зразку большевицького експерименту, бо большевики тут же на Україні і в самій столиці вели невпинну і отверту проповідь здійснення соціалізму так, як він уже здійснювався в Московщині, й кололи очі українцям, що їхня Ц. Рада — буржуазна і контрреволюційна; з другого боку, треба було запровадити хоч який-небудь лад і хоч який-небудь спокій взагалі, щоб мати змогу перевести організацію державного життя, бо Україна фактично вже зробилась самостійною державою, хоч українські політики і твердили про федерацію та намагались створити якийсь «однородно-соціалістичний» центральний уряд.

Оця необхідність — під тиском большевиків і власних соціалістичних партій — одночасно переводити соціальні реформи як найглибшого значіння і в той же час організовувати державу й старатись піддержати такий-сякий лад в країні, робила те, що в своїй законодавчій і організаційній діяльности українське правительство не могло взяти якоїсь сталої лінії, хиталось, часто суперечило само собі і зрештою опинялось супроти хвиль революційної стихії в безпомічному і безпорадному стані, губило всякий грунт під ногами».

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, і погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост.