Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 171

Б. Нольде кваліфікував угоду «безсумнівним однобічним актом державно-правного обману, в котрім, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби, а з другого — недосвідчений і нічим не виправлений (очевидно, треба невиправданий. — В. С.) революційний ентузіазм. Ні з сього, ні з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави. Яко історик України пр. Груш/евський/ убрав договір у давні історичні форми, які, треба думати, мало оцінили призвичаєні до трохи якобінської манери нинішнього Петрограду його три контрагенти…».

Водночас невиразність формулювань, на думку Д. Дорошенка, давала можливість тлумачити договір і в зворотному плані — як намагання всіляко обмежити можливості для втілення на практиці прагнень українців. Інакше кажучи, представники Тимчасового уряду вели політичну гру з прихованими цілями. Власне, тим же їм відплачували й українські діячі, —вважає Д. Дорошенко. Маючи за собою обмаль сил, вони не зважувались на відкриту боротьбу й вуалювали справжні задуми. «Треба признати, — резюмував історик-ліберал, — що керовники Ц. Ради майстерно відіграли свою ролю, і бар. Нольде дуже слушно наводив у згаданій вище статті паралель між 17 століттям, коли московське правительство укладало «статті» з українськими гетьманами, і київською угодою, але в данім разі не на користь москалів: на цей раз українці помінялись ролями з москалями і показали себе кращими дипломатами».

Посилання на правничий авторитет Б. Нольде, можливо, й не в усьому доречні. Юрист мав перед собою чітке завдання — виправдати поведінку кадетів в українській справі й дискредитувати вчорашніх політичних партнерів, з якими довелося розійтися. Однак варто, мабуть, прислухатись до суті міркувань талановитого історика, до його оцінок одного з суперечливих епізодів боротьби за українську державність.

Адже більшість колег Д. Дорошенка наголошували на тому, що Другий Універсал у порівнянні з Першим був суттєвим кроком назад. Однак Д. Дорошенко переносить оцінку зовсім в іншу площину. Не заперечуючи радикалізму положень Першого Універсалу і явної поміркованості Другого, він звертає увагу на те, що Перший був швидше декларацією намірів, на які не було згоди уряду, а Другий став утіленням реальної, конкретної домовленості з легітимною владою. З цього погляду практичний процес державотворення був просунутий уперед майже в абсолютній відповідності з концепцією Української революції, з реформістською платформою лідерів Центральної Ради.

Тому Д. Дорошенко зовсім не випадково наводить слова з промови М. Грушевського після виголошення на пленумі Ради постанови Тимчасового уряду й Другого Універсалу: «Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органом — Радою і Секретаріатом. Ми повинні знати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власти ми перейшли до правової власти». Д. Дорошенко вважає, що «це був момент тріумфу для політики Грушевського, і Ц. Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію».